Віта Ностра

Пошарудiла своiми торбинками (звiдки, звiдки в неi стiльки трiскучого полiетилену?!). Вляглася, зiтхаючи, погортала в лiжку пiдручник, погасила лампу, заснула. Саша лежала в темрявi, слухаючи, як хтось регоче на кухнi, верещить, спiвае, гримить посудом; Оксана безтурботно спала, а Саша не могла склепити очей…

«Слово, вимовлене сонячним свiтлом». Чому Саша так зрадiла, коли осмислена фраза випливла, нiби сама собою, з набору букв? Цi слова знайомi, i складаються в граматично правильне словосполучення, однак сенсу в ньому все одно немае.

Сонячне свiтло не говорить… Це потiк фотонiв… що мае одночасно хвильову й корпускулярну природу…

А уявити цього не можна. Все одно, що бачити зачиненi дверi одночасно з двох сторiн. Перебуваючи i всерединi, i зовнi. Як же все-таки задушливо в цiй кiмнатi…

Покрутившись з боку на бiк, Саша встала. Ширше розчинила кватирку, ковтнула повiтря. На вулицi горiв лiхтар, його яскраве штучне свiтло заливало пiдвiконня, у багато шарiв фарбоване бiлою олiйною фарбою. У кутку, коло самоi рами, стояла майонезна баночка для недопалкiв i валявся забутий, чужий пiдручник фiлософii.

Саша, майже не думаючи, розгорнула книжку навмання – на першiй-лiпшiй сторiнцi: «Унiверсалii, згiдно з номiналiзмом, це iмена iмен, а не сутностi або поняття…»

І ця фраза теж не мае сенсу, розчаровано подумала Саша. Взагалi, якщо довго повторювати одне слово – «сенс, сенс, сенс» – воно розпадаеться на звуки, стае таким же iнформативним, як дзюркiт води у фонтанi, i…

Вона взялася за голову.

Зi мною щось вiдбуваеться, зiзналася собi. Може, я божеволiю. Врештi-решт, i другокурсники, i третьокурсники дуже схожi на божевiльних. Дивацтва… iнодi фiзичнi калiцтва… як вони завмирають, дивлячись в одну точку, або промахуються повз дверi, заходячи на кухню, або «застрягають» посерединi простого руху, наче iржавi механiзми… Інодi, звичайно, вони говорять розумно, жартують дотепно, бувае, що непогано спiвають…

«Джерела номiналiзму сягають античностi. Його першi представники в раннiй античностi – Антисфен з Афiн та Дiоген Синопський, противники «свiту iдей» Платона…»

У коридорi почулися важкi кроки, i, перш нiж Саша встигла повернутися в лiжко, дверi вiдчинилися.

За ними, в коридорi, горiло свiтло, а в кiмнатi було темно, тому Саша побачила чорний, нiби картонний, силует скуйовдженоi, розхристаноi дiвчини. А Лiзi – Саша знала – побачився привид у ситцевiй нiчнiй сорочцi, що лякливо завмер посеред кiмнати на пiвдорозi до лiжка.