Віта Ностра

Якщо не вдивлятися, якщо дивитися крiзь аркуш, мов крiзь скло, з ряботiння через якийсь час проступала об’емна фiгура: на одному зошитi египетська пiрамiда, на другому кiнь, на третьому ялинка. Колись учитель фiзики iм пояснював, за яким принципом побудована дiя цих картинок, однак Саша все забула.

Вона брела по вулицi, затиснувши зошити пiд пахвою. Вона могла б сказати: те, чого нас навчають, насправдi мае сенс. Ми не знаемо, який. Але це не просто зубрiння, не тiльки знущання: сенс у цiй кашi проступае, як об’емна картинка з ряботiння, але це не «кiнь» i тим бiльше не «ялинка»: скорiше за все, цю науку не опишеш одним словом.

Чи навiть двома словами. Можливо, взагалi немае слiв, щоб описати цю науку… або процес. Жоден другокурсник, не кажучи вже про третьокурсникiв, i досi не явив такоi ласки, щоб хоч натякнути, чого нас навчають. Може, Кравець – чи якийсь iнший викладач – заткнув iм роти? Можливо. А може, вони теж не знають.

Одноокий третьокурсник Вiтя розповiдав, що пiсля зимовоi сесii його група в повному складi вiдбуде «на iншу базу», де перебувають четвертокурсники й дипломники.

Самiй Сашi третiй рiк навчання, тим бiльше зимова сесiя, уявлялися чимось дивовижно далеким, вона навiть не вiдчувала цiкавостi: де ж саме та «iнша база», чому старшi студенти навчаються окремо…

Смеркалося рано. Крони лип на вулицi Сакко i Ванцеттi, недавно густi й непрозорi, тепер пропускали вогнi далеких лiхтарiв. Було так тепло, що не хотiлося вiрити нi в жовте листя пiд ногами, нi в насування зими.

Саша постояла, глибоко дихаючи, дивлячись на зiрки над черепичними дахами мiста Торпи. У неi було два шляхи: через будинок iнституту i через провулок, вузенький, зате прямо до гуртожитку. Подумавши, вона вирiшила зрiзати шлях.

– …Ну, чого ти виламуешся?

Чоловiк говорив пошепки, iнодi зриваючись на приглушений басок.

– Чого ти корчиш з себе целку? У п’ятницю… у Вовки в кiмнатi… це була не ти, ге?

– Вiдчепись, – Саша впiзнала голос Лiзи Павленко.

– Ну, кицю…

– Вiдчепися, паскудо!

Саша зачепила в темрявi порожню пляшку.

Покотившись по брукiвцi, пляшка дзенькнула; голоси стихли.

– Хто це тут ходить? – запитав хлопець.

Саша не могла вiдповiсти. Повернулася й, оступаючись на камiнцях, вийшла з провулка.

* * *

Ключ од двадцять першоi кiмнати висiв унизу, на щитi. Саша бiгцем пiднялась на другий поверх, вiдлучилася ненадовго в санвузол i, нашвидку почистивши зуби, залiзла в лiжко.

Перша повернулась Оксана.