Віта Ностра

Бульбашки – ii непромовленi слова – пiднiмались до горла й лiзли назовнi, нависали на язицi, наче невмiлi стрибуни на трамплiнi. І лопалися, лишаючи гiркий присмак. Жодне слово не було таке мiцне, щоб подолати бар’ер, вирватися й полетiти.

«Вашi слова – полова, смiття…» Кравець мав рацiю, розумiла Саша. Слова не мали значення. Погляд, iнтонацiя, голос – усi цi тоненькi ниточки, спрямованi в космос антенки повiдомляли навколишнiх про байдужiсть чи про спiвчуття, про спокiй, нервознiсть, любов… Не слова. Але без слiв було важче.

Вона читала нiсенiтницю, вона вивчала напам’ять абракадабру. Безуспiшно: це була Сiзiфова праця, розпачливi зусилля Данаiд. Холоднi вересневi днi змiнилися бабиним лiтом, Лiза Павленко так i не знайшла собi квартири. Курила вона не менше, одначе Саша встигла притерпiтися до вiчного запаху диму. З фiлософii завдали написати реферат; Саша вибрала Платона й пiшла в бiблiотеку, навiщось прихопивши з собою «Текстовий модуль». У маленькому, тiсному, заставленому шафами залi заборонено було голосно розмовляти, Сашi це пiдходило: нiде вона не вiдчувала свою нiмоту так гостро, як у гамiрному натовпi.

Вона пройшлася вздовж стелажiв. Потiм сiла коло вiкна й розгорнула «Модуль» – сама не знаючи чому, автоматично.

До кiнця книги лишилося всього кiлькадесят сторiнок. Саша звично почала продиратися крiзь нiсенiтницю буквених поеднань. Вона читала й читала, поки зi скреготу в ii мозку не прорвалися раптом слова: «…про що спiвае птах; зрозумiв дзюрчання води в чашi фонтана…»

Саша рвучко пiдняла голову.

У читальному залi, крiм неi, нiкого не було. День за вiкном хилився до вечора. З вiдчиненоi кватирки пахло димом далекого багаття.

Вона спробувала перечитати абзац, але нiчого не вийшло. Вона повернулася до початку параграфа; геть забувши про Платона з його ейдосами, про реферат на завтра i про те, що читальний зал скоро закриють, вона читала «Текстовий модуль, 1». Наростав головний бiль: наче сотня алюмiнiевих ополоникiв лупила по чавунних сковородах за тонкою стiною, а Саша читала й не могла зупинитися, як бочка, що покотилася з гори.

«…зрозумiв, про що говорять хмари на небi… Йому здалося, що й сам вiн – слово, вимовлене сонячним свiтлом…».

Бiблiотекарка, що явилася замикати зал, застала Сашу в прострацii над розкритим пiдручником.

* * *

Вона зайшла на пошту й купила зошитiв у клiтинку, три штуки. На заднiй обкладинцi була картинка – ряботiння з крапок та карлючок.