Віта Ностра

Вертатися? Іти, нiби нiчого не сталося? Психоз…

У пiд’iздi стало темнiше. Чоловiк у синiй кепцi стояв коло дверей, застуючи свiтло.

– Олександро…

Вона сiпнулася, наче ii гахнуло струмом.

– Треба поговорити. Можна, звичайно, так бiгати нескiнченно, але в цьому немае нi радостi, нi сенсу.

– Ви хто? Звiдки ви мене знаете?

Вона одразу згадала, що мама багато разiв називала ii на iм’я – надворi, на пляжi. Не дивно, що вiн знае ii iм’я. Захотiв – i дiзнався.

– Сядьмо на лавочцi й поговорiмо.

– Я не збираюся нi про що з вами… Якщо ви не перестанете за мною ходити, я покличу… я звернуся в мiлiцiю!

– Сашо, я не вбивця й не грабiжник.

У мене до вас серйозна розмова. Визначальна для всього вашого життя. Краще буде, якщо ви мене послухаете.

– І не думаю. Ідiть собi!

Вона повернулася й кинулася нагору по сходах. До чорних дерматинових дверей з номером «двадцять п’ять».

На другому поверсi всi дверi були рудi. З тьмяними скляними табличками, i на них зовсiм iншi номери. Саша обiмлiла.

За спиною тихо лунали кроки. Темний чоловiк пiднiмався сходами.

– Я хочу, щоб це був сон! – крикнула Саша.

І прокинулася.

* * *

– Мамо, яке сьогоднi число?

– Двадцять четверте. А що?

– Учора ж було двадцять четверте!

– Учора – двадцять трете. Так завжди на вiдпочинку – числа плутаються, днi тижня забуваються…

Вони спустились у двiр, у безвiтряний i бiлий, наче молоко, запашний ранок. «Павичевi» дерева стояли непорушно, мов двi рожевi гори з квiтучими на них абрикосами.

Весела юрба пляжникiв текла вниз по Вулицi, Що Веде До Моря. Саша йшла, майже певна, що це знову сон.

Коло туристичного кiоску стояло, вивчаючи маршрути й цiни, молоде подружжя. Їхнiй хлопчик – жуйка в зубах, колiна в зеленцi – примiряв окуляри для пiдводного плавання. Темного чоловiка не було нiде, але вiдчуття сну не минало.

Вони купили кукурудзи. Саша тримала ii, теплу, поки мама витягала з сарайчика i встановлювала на камiннi прокатний шезлонг. М’який жовтий качан просочився сiллю, кукурудзянi зернятка ще не встигли огрубiти й танули в ротi.

Згризенi качани склали в полiетиленову торбинку, i Саша винесла ii до урни при входi на пляж.

Темний чоловiк стояв далеко, в натовпi. Дивився на Сашу з-пiд непроникних окулярiв.

– Я хочу, щоб це був сон, – сказала Саша вголос.

І прокинулася на розкладачцi.

* * *

– Мамо, давай сьогоднi поiдемо.

Мама вiд подиву ледь не впустила тарiлку:

– Як? Куди?!

– Додому.