Віта Ностра

– Ти ж так рвалася… Тобi що, тут не подобаеться?

– Я хочу додому.

Мама помацала Сашi лоба.

– Ти серйозно? Чому?

Саша невиразно знизала плечима.

– У нас квитки на друге число, – сказала мама. – Брала за мiсяць наперед. І то дiсталися бiчнi. І за квартиру в нас заплачено по друге. Сашо, я не розумiю, ти ж радiла…

У неi було таке розгублене, таке засмучене й безпорадне лице, що Сашi стало соромно.

– Та нiчого, – пробурмотiла собi пiд нiс. – Це я так.

Вони зiйшли у двiр. «Павичевi» дерева розливали запах над пiсочницею й лавами, над чиiмись старими «жигулями».

Уздовж по Вулицi, Що Веде До Моря, чимчикували, як на демонстрацiю, вiдпочивальники з надувними матрацами напереваги. І тривав спокiйний, гарячий, розмiрено-курортний ранок двадцять четвертого липня.

Коло туристичного кiоску не було нiкого. Поруч, у кафе пiд хирлявими пальмами, компанiя хлопцiв пила пиво й голосно сперечалася, куди поiхати. Усi вони були засмаглi й довгоногi, й хлопцi, й дiвчата. Усi в шортах. Усi з напiвпорожнiми рюкзачками на прямих спинах.

Сашi захотiлося поiхати з ними. Начепити рюкзачок, зашнурувати кросiвки й рвонути по курних дорогах Криму – де автостопом, де пiшки…

Вони з мамою пройшли мимо. Купили пирiжкiв. Поставили шезлонг, сiли на нього боком з двох сторiн. Море трохи хвилювалося, червоний буй пiдстрибував, оддалеки трiскотiли моторами воднi скутери. Саша жувала пирiжок, не вiдчуваючи смаку. Може, все якось минеться, темний чоловiк бiльше не прийде, а завтра настане, нарештi, двадцять п’яте?

По обiдi мама лягла подрiмати.

В кiмнатi було душно, сонце, хилячись на захiд, пробивало навилiт закритi штори, колись зеленi, а тепер вигорiлi до брудно-салатного вiдтiнку. З’явилися сусiди, весело перемовлялися на кухнi, лили воду з бака й дзенькали посудом. Саша сидiла з книжкою на колiнах, дивилася на сiрi рядки й нiчого не розумiла.

Оглушливо цокав залiзний будильник на тумбочцi. Лiчив секунди.

* * *

– То все-таки поговоримо, Сашо?

Був вечiр. Мама стояла, обiпершись на балюстраду, й жваво розмовляла з чоловiком рокiв сорока, свiтловолосим i бiлошкiрим, видно, вiн щойно прибув на курорт.

Мама всмiхалася, i на щоках у неi з’являлися ямочки. Особлива усмiшка. Сашi мама всмiхалась iнакше…

Саша чекала на лавi в затiнку акацii. Мiж нею й художником, що влаштувався на другому краю лави, секунду тому сiв темний чоловiк. Навiть пiвденнi сутiнки не змусили його розлучитися з непроникними окулярами. Саша вiдчувала погляд крiзь чорнi скельця.