Доктор Серафікус. Поза межами болю

В пам’ятi в нього бували несподiванi прогалини, бiлявi плями, невиразнi, нiчим не заповненi розпливчастостi. Вiн хотiв викликати в пам’ятi постать зустрiненоi жiнки, але йому не щастило. Кожен образ, що його вiн створював, невiдхильно розпадався ранiш, як набути в його уявi певноi окресленостi. Вiн iшов по вулицi, думаючи про щось зовсiм iнше, про свое, i запитання зустрiненоi жiнки: «Ви йдете додому?» i слова «Вiзьмiть цього пакунка» – вiн сприйняв поза свiдомiстю, як щось цiлком сторонне.

Найменшоi згадки про вигляд жiнки, що пiдiйшла до нього!

Вiн примушував себе згадати обставини зустрiчi i не мiг.

У нього заболiла голова.

З лагiдною м’якiстю вiн попросив Дуню не турбувати його зайвими розпитуваннями, бо все одно вiн нiчого не може згадати.

Вiн спинявся в коридорi, щоб дати пройти Тасi, але не дивився на неi. Коли вона дзвонила i в помешканнi не було нiкого, щоб одчинити дверi, Комаха, вiдчинивши, запитував:

– Вам кого?

Вона була для нього хисткою туманнiстю, коливанням тiнi, як тiнь од людини, що не iснувала.

Господиня помешкання iснувала, iй Комаха платив за кiмнату й обiд. Дуня теж iснувала, бо одчиняла дверi й замiтала iнодi його кiмнату. Шпiц Альма iснував теж, бо на дзвiнок вибiгав до вiтальнi й голосно гавкав. Тася не iснувала. Їхнi взаемини обмежувались на коротких при випадкових зустрiчах «добриднях».

Але й цi «добриднi» були для Комахи за джерело важких сумнiвiв i вагань. Вони лягали на нього, як прикрий тягар, бо протягом мiсяцiв Комаха не мiг вирiшити складного питання, чи мусить вiн, як спiвмешканець, вiтатися з Тасею, чи, може, якраз навпаки, йому не слiд iз нею вiтатись.

Нез’ясованiсть питання обертала цi «добриднi» на тяжкий обов’язок. Чи не будуть розтлумаченi його «добриднi» як настирливiсть, безглузда й небажана?

Вiн спитав поради у Корвина, але цей легковажний приятель вiдповiв непристойно:

– З Тасею? Гарненька дiвчина! Вашi кiмнати поруч. Мешкати у двох метрах один од одного… У чому, власне, справа?

Слова Корвина були порожнi слова.

Вони не мали жодного сенсу. Поруч? Що з того? Саме тому, що поруч, i не ясно, вiтатись чи нi?

Отже, при зустрiчi Комаха мурмотiв щось невиразне i дивився вбiк, одвертаючись од дiвчини.

Вiн уникав ii. Свiдомiсть iхньоi вiдокремленостi була мiцна й непохитна. Їх вiдокремлювала стiна, дверi, порожнеча вiтальнi, просторiнь коридора. Для Комахи ця вiдокремленiсть була абсолютна.