Доктор Серафікус. Поза межами болю

Меншiсть лишалась у голодному тихому мiстi i вивчала тонку науку «пайкологii»[65 - «Меншiсть лишалась у голодному тихому мiстi i вивчала тонку науку “пайкологii”…» – Унаслiдок продрозверстки утворилася загроза голоду. Тому в мiстах було введено систему «пайкiв», якi розподiлялися за «класовим принципом». За картками видавали спочатку хлiб, цукор, сiль, сiрники, мило, гас, згодом – молоко та молочнi продукти, тютюн, взуття тощо.], вагаючись мiж соцзабезiвськими дитбудинками, Днiпросоюзом та военкоматiвськими закладами.

Вер пов’язала голову хусточкою й пiшла працювати на фабрику. Вона працювала коло верстата й перекладала Верлена. Працюючи коло верстата, вона не вiдчула себе робiтницею. Свою роботу на фабрицi вона усвiдомлювала як службу. Блок у свiй «скитський» перiод навчав «слухати» революцiю, але не навчав робити ii.

Вер скористувалася з першоi нагоди, щоб од верстата повернутися знов до письмового стола. Життя Вер, ii революцiйнiсть, ii праця, ii ентузiазм, кохання й навiть шлюб – усе це було лише силуетом iншого, щiльного, живого життя.

Плаский обрис iз чорного паперу на бiлому паспарту. Життя проходило повз неi.

Року 1922 Вер вийшла замiж за лiкаря. Навiщо вона вийшла замiж? З кохання? Можливо, що деякою мiрою це було й так. Їй iмпонував цей лiтнiй, грузький, великий чоловiк з важкими темними повiками у зморшках i зiркими очима степового хижака. Певнiше, однак, вона вийшла за нього тiльки з почуття втоми й байдужостi, тому, що це створювало для неi якийсь вихiд. За два роки згодом вони розiйшлися.

Знов-таки не тому, що посварилися або обридли один одному. Це вийшло само собою. Року 1924 вiн дiстав запрошення в Харкiв до Інституту дослiдження мозку. Вiн не дуже настоював, щоб дружина переiздила з ним до Харкова, а Вер не проявляла особливого бажання жити далi вкупi.

Це був один iз сучасних шлюбiв, коли жiнка жила в одному мiстi, а чоловiк в iншому. Наявнiсть помешкання в Киевi i брак помешкання в Харковi були достатнiм аргументом, щоб жити нарiзно. Вер iнодi приiздила до чоловiка в Харкiв, а вiн iнодi на кiлька днiв у Киiв.

Вiн стрiчав ii на двiрцi з квiтами, водив у театр i, проводжаючи, клав на столику купе м’якого вагона велику коробку шоколаду. Залiзничий квиток, коробка шоколаду, щомiсячний грошовий переказ поштою й лист од Вер з повiдомленням про одержання грошей зi стандартним приписом: «Цiлую. Твоя!» – доводили Вер, що вона замiжня.

Вони не приятелювали з чоловiком, але й не ворогували; були одночасно одруженi, байдужi й чужi.