Доктор Серафікус. Поза межами болю

Василь Хрисанфович почував себе досить нiяково, коли Ірця, схопившись, бiгла до незнайомого дядi i питала: – Ти теж дядя Комаха? – а тодi вихром неслась назад i голосно заявляла:

– Нi, той дядя сказав, що вiн нi, що вiн не дядя Комаха!

Інодi Комаху Ірця застерiгала:

– Обережнiше! Ти ледве не розчавив бiдну комашину. Який ти, далебi, такий…

І все ж таки в iх стосунках було щось непевне, сумнiвне i хистке. Щось, що викликало в дiвчинцi стурбованiсть, народжувало внутрiшню тривогу.

Не важко було помiтити, що всерединi ii вiдбувалася велика боротьба, яка примушувала ii страждати.

Ірця була надто твереза дiвчинка, щоб за деякий час не перевiрити свiй комашиний ентузiазм, дядю Комаху та вiру свою в нього. Вона пiдiйшла, обдивилась його з усiх бокiв, обмацала черевики, потягла за штани, торкнулася рукою пiджака, обережно, нiби боячись, нiби остерiгаючись, що щось може трапитись. Тодi, перевалюючись, сопучи, влiзла на лаву, забралась Комасi на колiна, торкнулася щiк, зняла окуляри, зазирнула в вiчi, розстебнула пiджак, обмацала жилетку, краватку, сорочку, зiтхнула важко й запитала:

– А ти, дядю Комахо, людина?

Комаха не зрозумiв.

– Ну, а як же, Ірцю, розумiеться, людина.

Вона допитувалася:

– Всерйоз людина, чи ти тiльки кажеш? Зовсiм чи тiльки настiльки?

Вона показала кiнець пальця.

– Всерйоз, Ірцю! Цiлком всерйоз. Така ж людина, як i ти, як i твоi тато й мама!

– Не може бути! – сказала роздратовано Ірця i тупнула ногою.

Вона заперечувала людську iстоту Комахи, заперечувала рiшуче й категорично.

– Отже, ти не справжня комаха? Чи це ти все тiльки навмисне, тiльки так?

Що сказати? Як вiдокремити в собi умовнiсть свого iменi й себе як людину? Комаха мiг би говорити про ейдетичнi смисли[17 - Ейдетичнi смисли – суб’ективнi образнi уявлення предметiв або предметних композицiй, якi певний час зберiгаються пiсля припинення iх безпосереднього сприйняття.

], вiн мiг би процитувати останнi книжки Лосева i його думки про формули категорiй, що входять в тетрактиду «А»: нейменована та iменована iстота тотожна зi своiм iм’ям як суцiльним видом своеi найменованостi i вiдмiнна зi своiм iм’ям як нейменована, але як пояснити дiвчинцi вiдмiннiсть особи й iменi?

– Я, – сказав вiн, плутаючись, i плутаючи, i не сподiваючися щось розтлумачити, – я Комаха, тiльки я не комаха, а… а так… Ну?..