Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Але ж i це воля Божа воля i закон, що все на свiтi, що хоче жити, мусить мати силу! Силу, яка не гнеться, не подаеться i не кориться – нiчого й нiкого не лякаеться – з усiм iде на прю, валить перешкоди й перепони на шляху життя. Хто хоче, най слухае i бере в голову те, що говорить вiковий бук».

Коли бук замовк, тодi заговорив до Лукинка Лiсовик:

«Чув, що говорив бук»?

«Чув» – вiдповiв Лукин.

«Зрозумiв його мову?»

«Зрозумiв!»…

«Тож: затям собi добре те, що чув! Будь сильним! Тiльки силою зможеш побороти силу! Жити треба вмiти, а щоб умiти, потрiбно вчитись! Розуму набратись можна вiд усього – i вiд того що на землi й над нею, вiд живого й мертвого! Про це знай i пам'ятай!»

«Добре – сказав Лукин – усе я розумiю, про що бук говорив, одного лише не зрозумiв.

Вiн згадував про Бога, а хто цей Бог, я того не знаю».

«Про Бога, то й я не багато знаю – вiдповiв Лiсовик. Знаю лише, що то Бог сотворив усе, що е, що бачимо. Знаю, що Бог, це Цар над Царями i над нашим Царем Лiсовим, а бiльше, то я не знаю i тобi не поясню.

Поживеш на свiтi довше, то бiльше довiдаешся про Бога»…

Попращав Лукин Лiсовика й пiшов у той напрям, який вказав йому Лiсовик. Пiшов, а чим дальше йшов, тим бiльше пiзнавав карпатськi гори, iх простiр, красу й велич. Ба, бачив i чув усякi дива й чуда. Ішов, блукав темними лiсами, аж побачив Говерлю. Вийшов на сам ii верх. Звiдсiль побачив карпатський свiт – свiт краси, див, таемниць i первовiчних казок – у проваллях i нетрах лiсових, у скельних печерах, у джерелах потокiв.

Зiйшов iз Говерлi Лукин трудний та втомлений. Уснув пiд Говерлею. Десь так бiля пiвночi станув над ним здоровенний, iз сивою, довгою бородою, дiдуган.

«Спиш? – промовив до нього лiсовою мовою – то спи, а я розкажу тобi казку карпатського первовiку. Слухай!»

«Оце, коли Всемогучий Господь Бог – чуе Лукин знову те дивне для нього слово Бог – сотворив оцi гори Карпати та й покрив iх зеленими лiсами, а Говерлю залишив нагою, не засадив на нiй нi одноi деревини. Почала вона плакати й нарiкати на Творця Господа.

Голосно плакала, заводила й ревiла. З ii слiз повстало там понижче озерце, що можна побачити його, але води з нього не молена пити. Вода в ньому гiрка, дуже гiрка, як були гiркi сльози Говерлi.

Побачив Господь заплакану Говерлю та спитав, чого так гiрко плаче й заводить. Вона вiдповiла крiзь сльози:

«Як же менi, Господи, не плакати й не лити слiз та не заводити? Всi гори довкола мене покрив Ти зеленим лiсом, а я зовсiм нага.