Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

З сорому i жалю плакати мушу i буду до суд-вiку заводити».

Жалко стало добротливому Господевi Говерлi, погладив ii голову й сказав:

«Не плач, не проливай даремно слiз. Твоеi наготи не будуть бачити, хиба лише дехто й не все. Я прикриватиму тебе лiтом хмарами, тай купатиму твою голову в промiннях золотого сонця. Ти перша зустрiчатимеш сходяче сонце, смiятися будеш до нього, а воно до тебе. Як прийде зима, я тебе першу покрию скатертю бiлого снiгу й будеш величатися в днину золотистим, а нiччю срiблистим обличчям.

Будеш пишною й славною на всi гори».

Отак Господь заспокоiв, потiшив i «втолив» плач Говерлi. Вона втерла своi сльози й усмiхнулась до Господа – перестала плакати й заводити.

Та заледве вспокоiв Господь Говерлю, аж чуе далекий стогiн i нарiкання.

«Хто ж це стогне й нарiкае?» – питае Господь.

«Ох, це другий верх, лише трiшки нижчий вiд Говерлi, – Пiп-Іван». Прислухуеться Господь до нарiкання Пiп-Іва-на й чуе:

«Чому, Господи, поставив мене так далеко вiд Говерлi? Я самiтний, понад другими, низькими врехами й кичерами.

Нема менi з ким порозмовляти, вони менi не рiвня. Рiвня лише Говерля, але вона далеко-далеко вiд мене, нi вона мене не почуе, анi я ii. Кривду заподiяв Ти менi, Господи».

На це йому Господь:

«Високий, великий ти, Пiп-Іване, але що з цього, коли розум у тебе малий. Не знаеш i не розумiеш, що найбiльша приязнь i наймилiша розмова бувають на вiддалi. Чим дальше вiд себе приятелi, тим краще для них. З вiддалi росте приязнь i любов.

А розмова наймилiша мiж приятелями без слiв – розмова сердець. Серцям же не потрiбнi слова. Почуваеш себе самiтним, скучно й смутно тобi, так вiдзивайся до Говерлi серцем, говори до неi серцем, а вона вiдповiсть тобi серцем. Знай, лиш вiддаль притягае серце до серця, лиш вiддаль в'яже iх на вiки з собою; серця – не слова. Зв'язки свое серце з серцем Говерлi й перестанеш тодi стогнати й нарiкати».

І так, як сказав Господь, сталося. Пiп-Іван розмовляе з Говерлею серцем i втiшний та вдоволений цим.

«Казку почув, легiне, вiд старого дiда. Так! Тепер це казка, а колись була то iстинна правда. Пiдеш блукати горами, почуеш бiльше карпатських казок. Бувай здоров!» – сказав дiдуган i зник.

Лукин прокинувся i вже до ранку не заснув. Над горами ясна нiч. Свiтить мiсяць, а зiрки сяють, у iх свiтлi купаються лiси.

Ранком, як сонце пустило на Говерлю першi промiнчики, Лукин пiшов блукати дальше горами, подався у напрямi, куди вказав йому Лiсовик.