Загадкова історія Бенджаміна Баттона

Не повiдомивши Роско, однiеi ночi вiн таемно покинув будинок й потягом доiхав до вiйськового табору в Мосбi, штату Пiвнiчна Каролiна, де мав прийняти пiд свою егiду пiхотну бригаду. Пекучого квiтневого дня вiн пiдiйшов до входу табору, розплатився з водiем таксi, що привiз його з вокзалу, i звернувся до охоронця ворiт.

– Поклич когось, щоб вiднiс моi речi! – наказав вiн.

Охоронець глянув на нього з докором.

– Ви тiльки-но гляньте, – вiн зазначав, – а куди це ти, синку, зiбрався, одягнувши на себе генеральськi штучки?

Бенджамiн, ветеран Іспано-американськоi вiйни, напустився на нього з вогнем в очах, проте, на жаль, голос його змiнював частоти.

– Струнко! – намагався вiн прогримiти, вдихнувши повiтря – та раптом помiтив, як охоронець рiзко став навшпиньки й пiднiс рушницю вгору. Бенджамiн приховав посмiшку подяки, та, коли вiн глянув навкруги, його внутрiшне щастя згасло. Охоронець вiтав не його, а iмпозантного артилерiйського полковника, що наближався верхи на конi.

– Полковнику! – пронизливо крикнув Бенджамiн.

Полковник пiд’iхав ближче, натягнув вiжки, глянув на Бенджамiна, а очi його холодно замерехтiли.

– І хто цей хлопчик? – запитав вiн доброзичливо.

– Прокляття! Я тобi зараз покажу, що це за хлопчик! – вигукнув Бенджамiн несамовитим голосом. – Злiзай iз коня!

Полковник вибухнув смiхом.

– Вам потрiбен цей кiнь, генерале?

– Ось! – крикнув Бенджамiн знеможено. – Читайте!

І вiн кинув полковнику наказ про своi генеральськi уповноваження.

Полковник прочитав це, а його очi ледь не вистрибнули з черепних ям.

– Хто це тобi надiслав? – запитав вiн та засунув наказ у кишеню.

– Уряд, i ви швидко зможете в цьому переконатися.

– Зараз ти пройдеш зi мною, – сказав полковник; на обличчi вималювався вираз збентеження. – Я вiдведу тебе в головний штаб, там i розберемося. Пройдiмо за мною.

Полковник повернув до штабу, тримаючи коня за вiжки. У Бенджамiна не було вибору, тому вiн пiшов за ним, намагаючись зберiгати почуття самоповаги, тим часом, коли в душi кипiло бажання сувороi помсти.

Проте помста не здiйснилася. Замiсть цього з’явився Роско, його син, котрий на другий день примчався iз Балтимора – злий та навiжений. Йому довелося кинути важливi справи й прилетiти сюди, аби забрати зi собою сльозливого генерала, уже без унiформи, додому.

11.

У 1920 роцi в Роско народилося перше немовля.