Загадкова історія Бенджаміна Баттона

Там був свiтловолосий чоловiк, що стояв i пив напiй iз криштального наперстка на золотому стеблi, напiй, що переливався яскравiше, анiж барви веселки. Там була дiвчина з квiтковим обличчям, одягнена, як Титанiя – iз вплетеними у волосся смарагдами. Там була кiмната, де стiни з суцiльного, м’якого золота пiддавалися силi його рук, i була кiмната, схожа до уявлень Платона про таемну в’язницю: стеля, пiдлога, стiни – усе було оздоблене мiцною товщиною алмазiв, камiнням рiзноi товщини та форми, так що освiчена високими фiолетовими лампами по кутках кiмната слiпила очi бiлим блиском, який зрiвняеться лише з сяйвом, яке iснуе за межами людського бажання та мрiй.

Юнаки бродили лабiринтами цих кiмнат. Інколи пiдлога пiд iхнiми ногами спалахувала дiамантовими узорами, пiдсвiченими знизу, що варварськи суперечили одне одному, i вiдтiнками пастельно-нiжними, i вiдтiнками бiлоснiжноi цнотливостi, або ж витонченими й заплутаними кольорами мозаiки, яку вивезли з мечетi Адрiатичного моря. Інколи пiд товстим шаром кришталю шалено кружляла смарагдова чи голуба вода, наповнена кольоровими рибками й широкими веселковими водоростями.

Потiм вони ступали по хутрi рiзноманiтноi текстури чи коридорами кольору блiдоi слоновоi кiстки, безперервно, нiбито пiдлога була вирiзана з гiгантського бивня часiв вимерлих динозаврiв до зародження людства.

Раптом – туманний перехiд, i вони опинилися в iдальнi, де кожна тарiлка складаласяз з двох майже непомiтних шарiв твердого алмазу, мiж яких загадковим чином був вставлений смарагд – вирiзаний шматочок зеленого повiтря.

Музика, простора й ненав’язлива, лилася далекими коридорами – крiсло, на якому сидiв Джон, крилате й пiдступно вигнуте для його спини, здавалося, поглинуло й перемогло його, як тiльки той випив першу склянку портвейну. Вiн намагався сонно вiдповiдати на питання, що ставили йому, та м’ятежна розкiш, що вхопила його тiло, пiдсилювала вiдчуття сонливостi: коштовностi, тканини, вина, метали – розпливалися перед очима солодким туманом…

– Так, – вiдповiдав вiн, намагаючись бути ввiчливим, – там дiйсно достатньо спекотно.

Вiн спромiгся додати до вiдповiдi примарну усмiшку; потiм, без жодного руху опору, здавалося, виплив геть, залишаючи холодний десерт, як рожеву мрiю… Його здолав сон.

Коли вiн прокинувся, то знав, що пройшло декiлька годин. Вiн був у величезнiй кiмнатi, стiни якоi – виробленi з чорного дерева, тьмяне освiтлення було надто слабким i надто невловимим, аби називатися свiтлом.