Зелений Генріх

Вiн, як видно, здогадувався, що я стою напередоднi кризи, i тому побоювався, чи вдасться йому вчасно зiбрати плоди своiх тривалих зусиль i турбот, поки iх не забрала буря, що збиралася над моею головою. І вiн мав рацiю. Приблизно в цей час, послухавши запiзнiлоi поради одного зi знайомих, матiнка почала уважнiше придивлятися до моеi поведiнки поза домiвкою, та, зрештою, дiзналася, чим я досi займався. Головним джерелом ii вiдомостей були, мабуть, моi колишнi приятелi, що вiдвернулись вiд мене ще до того, як я вдався у мою тодiшню тугу.

Одного разу, коли я стояв бiля вiкна i поглядав то на освiтленi сонцем дахи, то на гори, то на небо, намагаючись хоч на хвилину знайти душевний спокiй i не дивитися на стiни кiмнати, сповненi безмовного докору, матiнка якимось дивно змiненим голосом покликала мене по iменi; я обернувся, – вона стояла бiля столу, схилившись над розкритою скринькою, на днi якоi лежали двi чи три срiбнi монети.

Вона суворо й сумно подивилася на мене, потiм сказала:

– Поглянь-но сюди!

Насилу пiдвiвши очi, я знехотя глянув у той бiк i вперше за тривалий час знову побачив дно такоi добре знайомоi менi скриньки. Вона зяяла пусткою й дивилася на мене з докором.

– Так, значить, це правда? – заговорила матiнка. – Видно, все, що я про тебе почула, пiдтверджуеться? А я-то вiрила, що мiй син чесний i добрий хлопчик i я можу бути спокiйна за нього! Яка я була слiпа i як жорстоко помилилася!

Не в змозi вимовити нi слова, я вiдвернувся i дивився в куток; вiдчуття горя, розчавленостi пекло мене з такою силою, яку не всякому доводиться зазнати навiть за довге i складне життя; але в цiй густiй iмлi вже мерехтiла iскорка надii на близьке примирення з матiнкою i позбавлення вiд усiх негараздiв.

Тепер матiнка ясно бачила, в яке становище я потрапив, i пiд ii вiдкритим поглядом кошмар, який гнiтив мене, почав поступово розсiюватися; цей суворий погляд був для мене чудодiйними, благотворними лiками, якi зцiляють мене вiд мук, i в ту хвилину я був сповнений невимовноi любовi до неi, любовi, що яскравими променями пронизувала морок мого вiдчаю i перетворювала його на свiтле, блаженне почуття, близьке до переможного трiумфу, – хоча очi матiнки дивилися на мене все з тiею ж глибокою скорботою та непохитною суворiстю.