Зелений Генріх

Особливо сумно бувало за обiдом, коли ми сидiли вдвох за нашим столиком; я не наважувався заговорити з нею або ж сам не хотiв порушити сумного мовчання, бо вiдчував, що так треба, i менi навiть подобалося, що я сумую, а матiнка була занурена в роздуми й iнодi насилу стримувала важке зiтхання, що виривалось у неi.

Роздiл п’ятнадцятий

В тихiй пристанi. – Мiй перший недруг i його загибель

Отже, я безвихiдно сидiв удома i не вiдчував анi найменшого бажання вийти погуляти й зустрiтися з приятелями. Лише зрiдка я пiдходив до вiкна, аби поглянути, що робиться на вулицi, але зараз же поспiшав пiти, немов злякавшись тяжких спогадiв про недавне минуле.

Серед уламкiв мого зруйнованого добробуту був великий ящик iз фарбами, причому це були не тi твердi камiнчики, якi зазвичай дають дiтям, а справжнi, добротнi фарби у виглядi плиток. Ще ранiше я дiзнався вiд Мейерлейна, що коли користуються цими плитками, то фарби не набирають прямо на пензлик, а спочатку розтирають iх у чашцi з водою. Розчиняючись, вони давали насиченi, соковитi кольори; я почав проробляти з ними рiзнi дослiди й незабаром навчився iх перемiшувати. Насамперед я помiтив, що з жовтого та синього кольорiв виходять найрiзноманiтнiшi вiдтiнки зеленого, i дуже зрадiв цьому вiдкриттю; потiм менi вдалось отримати рiзнi тони фiолетового та коричневого кольору. Я давно вже з подивом розглядав старовинну картину, яка висiла в нашiй кiмнатi й була написана олiйними фарбами; це був вечiрнiй пейзаж; призахiдне небо, особливо невловимий перехiд од жовтого до блакитного, такий м’який i поступовий, а також пишнi крони дерев, якi я знаходив просто незрiвнянними, – все це справляло на мене найсильнiше враження. Пейзаж був написаний бiльш нiж посередньо, але я вважав його дивовижним, недосяжним зразком мистецтва, – мене вражало, що художник обрав своiм предметом добре знайому менi природу й до того ж зобразив ii так майстерно. Пiднявшись на стiлець, я цiлими годинами простоював перед цiею картиною, пильно, як заворожений вдивляючись у безкрайню, позбавлену рiзких лiнiй рiвнину неба й у величезну сiтку листя на деревах, що коливаеться, й одного прекрасного дня менi спало на думку змалювати ii за допомогою моiх акварельних фарб, – що, звичайно, аж нiяк не говорило про мою здатнiсть тверезо оцiнювати своi сили. Я поставив картину на стiл, приколов до дошки великий аркуш паперу i розставив навколо себе старi блюдця й тарiлки, – позаяк черепкiв у нас у домi нiколи не бувало.