Зелений Генріх

Цi промови вкiнець збентежили нашого бiдолашного Фелiкса, який жив досi мирним, спокiйним життям; його давнi друзi-художники, з якими вiн викурив не один ящик тютюну, марно вмовляли його заспокоiтись i не слухати цих юних нахаб, – адже хоч як би вони кричали, свiт однаково забуде iх, як забуде коли-небудь i нас! Але куди там! Вiн i слухати нiчого не хотiв! Одного прекрасного дня вiн повiсив замок на свое холостяцьке житло, зачинив свiй храм мистецтв, побiг як навiжений у бiк Сен-Готарда, й вiдтодi ми його бiльше не бачили.

У Римi цi шалапути влаштували пиятику i з п’яних очей вiдрiзали йому косу, пiсля чого вiн остаточно втратив душевну рiвновагу, забув на схилi вiку всi пристойностi й помер аж нiяк не вiд старечих недуг, – його доконали римськi вина i римськi кралi. Цю теку вiн випадково залишив у нас.

Ми почали розглядати пожовклi аркушi; в тецi виявилося близько десятка етюдiв вуглем i пастеллю, що зображували групи дерев, i намальованих не надто пластично i дещо невпевнено, але з усiею ретельнiстю, на яку здатний старанний дилетант; крiм того, там було кiлька вицвiлих акварелей i великий етюд олiйними фарбами, на якому був зображений розлогий дуб.

– Усе це вiн називав листяними етюдами, – заговорив дядечко, – i страшенно пишався ними. Про секрет цих етюдiв вiн дiзнався тисяча сiмсот вiсiмдесятого в Дрезденi, у свого вчителя, якого вiн дуже поважав, його прiзвище було Цинк або щось на зразок цього. «Усi дерева, – казав Фелiкс, – можна подiлити на два основнi класи: в одних листя закруглене, в iнших – зубчасте.

Вiдповiдно до цього е два способи писати листя; пiд дуб – у зубчастiй манерi, та пiд липу – в округлiй манерi». Намагаючись пояснити нашим панянкам, як краще опанувати цi двi манери, вiн зазвичай радив iм iз самого початку привчити себе до якого-небудь певного ритму; так, наприклад, малюючи листя того чи iншого сорту, треба рахувати: раз, два, три – раз, два, три. «Та це ж вальс», – кричали йому дiвчата i починали кружляти навколо нього, так що врештi-решт вiн розлючено схоплювався зi свого стiльця, а його косичка стрибала по плечах.

Отже, я вперше познайомився з мистецтвом дещо незвичним способом, – чоловiк, сам до мистецтва непричетний, виявився охоронцем оригiнальноi традицii, передав ii менi, й це дало менi поштовх до подальших пошукiв i роздумiв. Я притих i розглядав малюнки дуже уважно, а потiм упрохав дядечка залишити теку менi, щоб я мiг користуватися нею на свiй розсуд.