Зелений Генріх

Крiм етюдiв, у цiй тецi виявилося ще досить багато гравюр iз ландшафтами, кiлька речей Ватерлоо i кiлька iдилiчних гайкiв Геснера з дуже красивими деревами, якi вразили мене своею поетичнiстю та вiдразу ж полюбилися менi, крiм того, до рук менi потрапила гравюра Рейнхарта, i в цьому непоказному аркушi з обрiзаними полями, що загубився серед iнших, пожовклому i забрудненому, було стiльки притягальноi сили та свiжостi, стiльки смiливоi, блискучоi майстерностi, що вiн справив на мене величезне, незабутне враження.

Я довго ще тримав гравюру в руках, дивуючись iй, як чуду, – адже досi я ще не бачив жодного справжнього витвору мистецтва, – але тут дядечко знову увiйшов до кiмнати i сказав:

– Чи не хочеш пройтися зi мною, пане художнику? Осiнь уже не за горами, i нам пора поцiкавитися, що поробляють зайчата, лисички, курiпки та iнша звiрина! Вечiр чудовий, ходiмо подивимося дичину, а до речi, я покажу тобi красивi пейзажi; рушниць поки що з собою не братимемо.

Вiн вибрав iз купи старих очеретяних палиць, що лежала в кутку, палицю мiцнiшу, пiдшукав iншу для мене, вийняв залишки сигари зi свого мундштука у виглядi мисливського рога, закурив знову i, пiдiйшовши до вiкна, оглушливо засвистiв на всi лади; на цей свист iз усiх кiнцiв села миттю збiглися собаки, i, супроводжуванi iх веселим гавкотом, ми попрямували до схилу гори, де виднiвся освiтлений призахiдним сонцем лiс.

Незабаром собаки забiгли далеко вперед i зникли в чагарнику; але як тiльки ми почали пiднiматися в гору, вони загавкали десь над нашими головами, а потiм пронеслися повз нас щодуху по крутому схилу, так що в ярах пiшла гуляти луна.

У дядечка серце заграло; вiн тягнув мене за собою, запевняючи, що ми зараз побачимо звiра, нам треба тiльки скорiше вийти на одну галявину; одначе на пiвдорозi вiн раптом зупинився, прислухався i пiшов у iнший бiк, примовляючи:

– Їй-богу, це лисиця! Тепер нам треба йти туди! Швидше! Цить!

Ледве ми дiйшли до вузькоi стежки, що проходила вздовж висохлого русла лiсового струмочка, мiж його порослих кущами берегiв, як вiн раптом зупинив мене i мовчки вказав рукою вперед; якась рудувата плямочка промайнула перед нами, перетнула стежку i русло струмка, метнулась угору, потiм униз, i через мить усi шiсть собак iз заливистим гавкотом кинулися за нею.

– Бачив? – запитав дядечко з таким задоволеним виглядом, нiби назавтра чекало його весiлля.