Зелений Генріх

 – Тепер вона пiшла вiд них, – вiв далi вiн, – але на тiй просiцi вони, напевно, пiднiмуть зайця! Давай-но здеремося вище, он туди!

Ми вийшли на невеликий рiвний майданчик, осяяний променями призахiдного сонця, i побачили засiяне вiвсом поле, по краях якого тихо жеврiли стовбури сосен. Тут ми зупинились i довго мовчки стояли на краю поля недалеко вiд зарослоi травою дороги, яка йшла кудись у темряву, насолоджуючись незворушною тишею. Так ми простояли, напевно, близько чвертi години, як раптом поблизу вiд нас знову почувся гавкiт, i дядечко штовхнув мене в бiк.

Тут у вiвсi щось заворушилося, дядечко пробурмотiв стиха: «Що за чорт, хто це там такий?» – i просто на нас вийшла величезна домашня кiшка; вона подивилася на нас i пустилася навтьоки. Мiй лагiдний дядечко-пастор не на жарт розгнiвався.

– Тобi що тут треба, мерзотна тварюко? Тепер-то я знаю, хто нищить молодих зайченят! Ну почекай же, я не дам тобi тут розбiйничати! – вигукнув вiн i жбурнув iй услiд важкий камiнь.

Вона шмигнула в овес; у цей час собаки знову вихором промчали повз нас, i розгнiваний дядечко скрушно мовив:

– Ну от, зайця-то ми так i не побачили!.

. Вистачить на сьогоднi. А тепер пройдемо ще трохи вперед, ти звiдти побачиш справжнi гори; зараз ми пiдiйшли до них трохи ближче.

З iншого кiнця поля, де сосни стояли рiдше, вiдкривалася велична панорама гiрських хребтiв, що пiднiмалися сходинками, спочатку зелених, потiм, далi на пiвдень, усе бiльш синiх, а за ними, широко розкинувшись на всьому протязi вiд Аппенцелля на сходi до Берна на заходi, смутно виднiлись Альпи, такi далекi, що в них було щось казкове.

Намилувавшись цим краевидом, я почав уважно придивлятися також i до характеру мiсцевостi, яка оточувала мене. Вона походила скорiше на той ландшафт, який, як я собi уявляю, часто зустрiчаеться в горах Нiмеччини: тут було багато зеленi, мальовничих скель i всюди виднiлися обробленi поля. Незлiченнi долини та яри, прорiзанi рiчками та струмками, були наче навмисне створенi, щоб слугувати мiсцем вiдпочинку пiсля довгих прогулянок; до того ж, мiсцевiсть була переважно лiсиста.

Ми поверталися додому iншою дорогою, й передi мною довго ще змiнювалися чудовi картини природи, поки iх не приховали сутiнки; коли ми увiйшли в село, на небi свiтився повний мiсяць, i його яскраве свiтло, яке осявало млин i пасторський будинок i трепетно дрижало в хвилях рiчки, було останнiм враженням, яке менi подарував цей дивовижний день.