Зелений Генріх

Я вiдчував себе знедоленим i вигнаним iз храму моiх юнацьких сподiвань; втiшна мрiя про мету i сенс життя, якi я уявляв знайти в живопису, знову вислизала вiд мене, i тепер менi здавалося, що я й справдi нездара i що з мене нiколи не буде пуття. Похнюпивши голову i ледве не плачучи, я сумно побрiв далi, у сподiваннi, що лiс зглянеться надi мною i я знайду для себе щось легше. Однак у лiсi ставало все темнiше, всi барви зливалися в одну, i байдужа природа не хотiла кинути менi свою милостиню; в моiй тяжкiй зневiрi я пригадав прислiв’я: «Аби почати, а там воно пiде», – i тодi менi спало на думку, що я ж iще тiльки починаю, а першi спроби зайнятися чим-небудь усерйоз тим i вiдрiзняються вiд дитячоi забавки, що з ними неминуче пов’язанi невдачi та засмучення.

Але вiд цього на душi в мене стало ще сумнiше, оскiльки досi я жив, не вiдаючи турбот i не знаючи, що значить наполеглива праця. Прислухаючись до великого шуму лiсу та розмiрковуючи про свое уявне нещастя, я згадав нарештi про Бога, до якого вже не раз звертався в бiдi, й знову вдався до його заступництва, благаючи його допомогти менi, – хоча б заради моеi матiнки, – бо в ту хвилину менi живо уявилось, яка вона зараз самотня та яка пригнiчена турботами.

Раптом я набрiв на молодий ясен, який рiс посеред лiсовоi галявини на невисокому горбку, напоений джерелом, яке просочилося тут. Його гнучкий стовбур мав лише якихось два дюйми в товщину, а дивно простi та яснi лiнii його чарiвноi маленькоi крони з дуже правильно та симетрично розташованим листям, якого було iще так небагато, що його можна було перерахувати, вимальовувалися на ясному, золотистому тлi вечiрнього неба так само чiтко й суворо, як i сам стовбур.

Свiтло падало на деревце ззаду, так що менi видно було тiльки рiзкi лiнii його силуету; все це було немов навмисно створене для того, щоб початкiвець художник мiг випробувати своi сили.

Я знову сiв на землю i рiшуче взявся за справу, думаючи, що менi вдасться схопити обриси нiжного молодого стовбура за допомогою всього лише двох паралельних лiнiй; однак природа i цього разу жорстоко посмiялася з мене: лиш тiльки я взявся замальовувати це простеньке деревце i уважнiше придивлятися до нього, як його суворi, вкрай витонченi лiнii почали немов вислизати вiд мене.