Зелений Генріх

У нас теж був свiй дворик, затиснутий мiж високими кам’яними стiнами, з малесенькою галявиною, на якiй росли двi маленькi горобини; цiвка джерела, що без угаву жебонiла, падала в позеленiлу вiд часу чашу з пiщанику, i в цьому тiсному куточку завжди було прохолодно й навiть трохи моторошно, якщо не брати до уваги лiтнiх мiсяцiв, коли по кiлька годин на день вiн був весь залитий сонцем. Якщо в цi години вiдчинити вхiднi дверi, то крiзь напiвморок сiней його затаена краса стане помiтною з вулицi, й тодi його свiтла зелень мае такий ошатний вигляд у цiй темнiй рамi, що навiть випадкового перехожого так i тягне зайти туди.

Восени сонце все рiдше навiдуеться у дворик, i погляд його стае м’якшим i нiжнiшим, а коли листя на деревцях пожовтiе, а ягоди зробляться яскраво-червоними, коли старi стiни сумно одягнуться в скупу позолоту, а джерельце додасть до неi срiбла, – тодi цей безлюдний куточок набувае своеi неповторноi краси, яка налаштовуе на меланхолiйний лад i говорить нашому серцю не менше, нiж найвеличнiший ландшафт. Проте до вечора, коли сонце сiдало, мою увагу все бiльше починали привертати стiни будинкiв, i погляд мiй перебiгав по них iз поверху на поверх i спрямовувався все вище, в пiднебесся, позаяк море дахiв, що далеко розкинулося пiд моiм вiкном, розгорялося в цей час червоним полум’ям i оживлялося дивовижною грою барв. За цими дахами мiй свiт поки що й закiнчувався, бо повiтряне пiвколо снiгових гiр, ледь видиме над гребенями останнiх дахiв, завжди здавалося менi таким, що нiби витае в небесах i не пов’язане iз землею, i я тривалий час вважав, що це просто хмари. Згодом, коли я вперше забрався на величезний крутий дах нашого будинку i, сiвши верхи на найвищому його гребенi, окинув поглядом усю чудову панораму широкого озера, над яким поставали такi чiткi обриси гiр iз iх зеленими пiднiжжями, – тодi-то я, звичайно, вже знав, що це таке, бо в той час я подовгу блукав за мiстом; але це було набагато пiзнiше, а поки що матiнцi доводилося довго пояснювати менi, що це гори i що, створивши цих могутнiх велетнiв, Господь Бог залишив нам найкращий доказ своеi всемогутностi, – я слухав ii, але так i не вмiв вiдрiзняти iх од хмар. Незабаром хмари цiлком заволодiли моею уявою: найулюбленiшим моiм заняттям було тепер спостерiгати за тим, як вони пливуть вечiрнiм небом, химерно змiнюючи своi обриси, хоча саме слово «хмара» було для мене таким же порожнiм звуком, як i слово «гора».