Зелений Генріх

Далекi снiжнi вершини поставали передi мною щоразу в новiй подобi, то оповитi серпанком, то трохи свiтлiшi або темнiшi, то бiлi, то червонi, тому вони здавалися менi якимись живими, чудесними i могутнiми iстотами, як i хмари, i я нерiдко називав хмарою або горою також i все те, що вселяло менi повагу чи цiкавiсть. Так, наприклад, одну сусiдську дiвчину, першу жiнку, яка менi сподобалася, я назвав, – менi часто розповiдали про це згодом, та й сам я досi ще невиразно чую це слово, – бiлою хмаркою, по першому враженню, яке вона справила на мене в своему бiлому платтi.

Довгий i високий дах церкви я видiляв зi всiх iнших дахiв i полюбляв називати його горою, на що в мене було, мабуть, бiльше пiдстав, оскiльки вiн i справдi рiзко здiймався над усiма будiвлями. Я полюбляв подовгу дивитися на нього, особливо в тi години, коли над мiстом уже опускалися сутiнки, а величезна похила площина його зверненого на захiд схилу все ще палала в червоних призахiдних променях i здавалася менi чимось на зразок блаженних полiв праведникiв, як iх малюе собi наша уява. Над цим дахом височiла струнка, тонка, як голка, вежа, всерединi якоi висiв невеликий дзвiн, а на ii шпилi крутився флюгер у виглядi блискучого золотого пiвня. Перед заходом сонця, коли дзвiн дзвонив, мати говорила зi мною про Бога та вчила мене молитись; я запитував: «Хто такий Бог? Вiн людина?» – А вона вiдповiдала: «Нi, Бог – це дух!» Церковний дах помалу занурювалася в сiру тiнь, свiтло здiймалося все вище по вежi, й, насамкiнець, сам тiльки золотий пiвень iскрився в останньому промiннi, так що одного вечора я твердо увiрував у те, що цей пiвень i е Бог. Вiн вiдiгравав якусь невизначену роль i в моiх коротких дитячих молитвах, якi я знав напам’ять i читав iз найбiльшим задоволенням, у всякому разi, вiн у них якось непомiтно був присутнiй. Але одного разу менi подарували книгу з картинками, в нiй було зображено чудово забарвленого тигра, який сидить у вельми показнiй позi, й поступово вiн витiснив усi iншi моi уявлення про Бога; щоправда, я нiколи нiкому не говорив про це, так само, втiм, як i про пiвня. Я вiрив у це несвiдомо, десь у глибинi душi, i образ блискучого птаха, а пiзнiше – красеня тигра поставав у моiй уявi тiльки тодi, коли я чув слово «Бог». Щоправда, з часом я почав подумки пов’язувати з Богом якщо не бiльш ясний образ, то, в усякому разi, бiльш пiднесене поняття.