Зелений Генріх

Вiдпустивши якусь шпильку, вiн мiг цiлий ранок повторювати одне й те ж, так що вiд нього тiльки й чути було: «П’ятдесят один! П’ятдесят один! П’ятдесят один!» – Або ж додавав для рiзноманiтностi: «Не знаю, не знаю, здаеться менi, що стара баба з будинку навпроти знову вирушила сьогоднi з раннього ранку на прогулянку! Недарма вона купила вчора нову мiтлу! Тож я бачив, як у повiтрi щось таке промайнуло… певно, ii червона спiдниця; дивно! гм! П’ятдесят один», – i так далi. При цьому в серцi у нього все так i кипiло вiд злостi, й вiн норовив дошкульнiше уразити дружину, знаючи, що своiми жартами вiн завдае iй iще бiльших страждань: адже ii запас злостi швидко вичерпувався, i в неi не було бiльше сил продовжувати цю тяжку сварку.

Зате i вона i вiн мали iнший засiб, аби насолити одне одному: цей засiб полягав у тому, що пiсля кожноi такоi сварки обое ставали до марнотратства щедрими й обсипали подарунками всiх, хто потрапляв пiд руку, немов кожне з них хотiло прожити на очах в iншого свiй статок, якого те домагалося.

Чоловiк Маргрет був не те щоб невiруючим, але оскiльки i в Бога i в рай вiн вiрив вельми своерiдно, тобто так само, як у духiв та вiдьом, то Бог у нього був якось сам по собi, а життя саме по собi, тож йому дiла не було до тих моральних принципiв, якi неминуче випливають iз вiри в Бога; вiн тiльки й знав, що iв та пив, смiявся i лихословив, базiкав i дивачив, навiть i не думаючи про те, щоб узгодити свiй легковажний спосiб життя iз суворими вимогами моралi.

Втiм, i його дружинi теж жодного разу не спало на думку, що ii земнi пристрастi якось не личать людинi вiруючiй, а тому вона нiколи не приневолювала себе i прямо висловлювала все, що ii хвилювало, вигiдно вiдрiзняючись у цьому вiдношеннi вiд своiх лицемiрних нахлiбникiв. Вона любила й ненавидiла, благословляла i проклинала, нi в чому не обмежуючи себе i нi вiд кого не приховуючи своiх душевних поривiв, нiколи не думала про те, що й сама вона далеко не безгрiшна, i, не вiдаючи сумнiвiв, завжди смiливо посилалася на Бога та його всемогутнiсть.

У кожного з подружжiв було безлiч напiвзлиденних родичiв, що жили в усiх куточках округи. Всi вони в рiвнiй мiрi тiшили себе надiею отримати вiдому частку солiдноi спадщини, тим бiльше що панi Маргрет, яка пiдживлювала непереборну неприязнь до тих, хто безнадiйно загруз у злиднях, придiляла iм вiд своiх щедрот лише дуже вбогi подачки та пригощала iх за своiм столом тiльки по святах.