Зелений Генріх

Ми навiть не встигли розгледiти купи костюмiв, обладункiв та зброi, що лежали там, бо нас швидко роздягли i зашили в дивовижнi шкури, якi сховали все тiло з нiг до голови. Маска з мавпячою мордочкою, що вiдкидалась, як капюшон, i довгi хвости, якi ми тримали в руках, зовсiм змiнили нас, i лише тепер, побачивши себе в цьому новому образi, ми зрозумiли, як нам пощастило, просяяли вiд захоплення й почали вiтати один одного.

Потiм нас провели на сцену, де нас радо зустрiли двi великi «мавпи», якi нашвидку пояснили нам, у чому полягатимуть нашi обов’язки.

Ми швидко зрозумiли, що вiд нас вимагаеться, й успiшно довели свое вмiння ходити колесом i стрибати, як мавпи, а також грацiозно качати кулю, пiсля чого нас вiдпустили до початку нашого виступу. Ми розгулювали з поважним виглядом серед строкатого збiговиська людей, якi безладно товпились у вузькому проходi мiж справжнiми та намальованими стiнами; я дивився, не зводячи очей, то на сцену, то за лаштунки i з захватом спостерiгав за тим, як iз безликого хаосу, що глухо та неспокiйно гудiв, безшумно i непомiтно виникали стрункi живi картини та окремi фiгури, якi раптово з’являлись у просторiй, яскраво освiтленiй рамi й розмiрено рухалися там, немов у якомусь потойбiчному свiтi, а потiм так само загадково знову зникали в темрявi. Артисти смiялись i жартували, мило базiкали та сварились один з одним: але от хто-небудь iз них несподiвано покидае своiх спiврозмовникiв; одна мить – i вiн уже стоiть в урочистiй позi один на один зi знадливими чудесами чарiвного царства, i його обличчя, звернене до моря невидимих для мене глядачiв, виявляе таку смиреннiсть, немов перед ним зiбралася рада богiв. Не встигну я озирнутись, як вiн знову з’являеться серед нас i, як нiчого не сталося, продовжуе перервану розмову та знову розводить нiжнi розмови або свариться з ким-небудь, а в цей час вiд натовпу артистiв уже вiдокремився хтось iнший, аби знову виконати те ж саме. У цих людей було два життя, й одне з них, напевно, тiльки марилось iм; однак я нiяк не мiг зрозумiти, яка з двох сторiн цього подвiйного життя була для них сном i яка – самою дiйснiстю. І в тiй i в iншiй були, як видно, своi радощi та прикрощi, змiшанi однi з одними порiвну, але та частина сцени, яку було видно публiцi, уявлялася менi свiтлим царством розуму та людськоi доблестi, де вiчно свiтить сонце, i, поки не опускали завiсу, це царство жило повним, справжнiм життям; як тiльки вона падала, все знову розпливалось у невиразний примарний хаос.