Зелений Генріх

Тепер-то йому довелося здатися: вiн, щоправда, вiдмiнно знав, що всi нашi баляндраси – суцiльний вимисел, але тон взаемноi довiри, якого ми досi дотримувалися, не дозволяв йому пускатися в подальшi розпитування, – адже i на цей раз житейський такт i ввiчливiсть вимагали вiд нього, щоб вiн не спростовував так спритно i вмiло пiднесену йому брехню. Але якщо зараз вiн великодушно прийняв моi слова на вiру, то це було зроблено тiльки для того, щоб прискiпливо вимагати вiд мене надалi все нових i нових доказiв i змусити мене ще бiльше заплутатися в брехнi.

Незабаром пiсля цього, – в той час якраз був ярмарок, – ми зустрiлися, тиняючись по берегу озера, де вишикувалися цiлi вулицi дрiб’язкових крамничок, i, як макбетiвськi вiдьми, вiтали один одного запитанням: «Що зроблено вiдтодi, як бачились?» Ми зупинилися перед крамницею iталiйця, розклали у вiкнi свого закладу ласощi пiвденних краiн разом iз блискучими ювелiрними штучками та дрiбничками. Інжир, мигдаль i фiнiки, ящики з бiлоснiжними макаронами та особливо цiлi гори величезних ковбас викликали у мого приятеля нестримну гру уяви, а я розглядав тим часом витонченi дамськi гребiнцi, флакончики iз запашними олiями та чорнi свiчки для обкурювання, розмiрковуючи про те, як мае бути добре там, де люди користуються цими речами.

– Я щойно купив таку ось ковбасу, – заговорив мiй партнер по брехнi, – я ж скоро влаштовую банкет, так от хотiв скуштувати, чи не закупити менi цiлий ящик. Препогана ковбаса – я тiльки вiдкусив шматочок, i вiдразу ж викинув ii в озеро; вона там, напевно, ще плавае, я ii щойно бачив.

Ми обидва подивилися на блискучу водну гладь, де тихо погойдувалися ярмарковi барки, а мiж ними там i сям плавали то яблуко, то салатний лист; одначе ковбаси щось не було видно.

– Та ну ii, мусила бути, ii щука проковтнула! – добродушно зауважив я.

Вiн погодився з цим припущенням i запитав мене, чи не збираюсь я щось придбати.

– Аякже! Я, мабуть, куплю ось це намисто для моеi коханоi, – вiдповiв я, показуючи йому на намисто з фальшивих каменiв у яскравiй позолоченiй оправi.

Тепер вiн зловив мене на словi та, обплутаний цiлою сiткою лестощiв i погроз, змусив негайно виконати мiй намiр; а цiкавiсть, – чи дiйсно я можу вiльно розпоряджатися моiм таемничим скарбом, – пiдiгрiвала його красномовство. Менi довелося збiгати додому i звернутися за допомогою до моеi скарбничцi, бо iншого виходу в мене не було.