Зелений Генріх

Через кiлька хвилин я знову вийшов iз дому i, мiцно затиснувши в кулацi кiлька блискучих срiбних монет, з калатанням серця пiдiйшов до ринку, де мене пiдстерiгав мiй злий демон. Ми зiбралися було поторгуватись, але все-таки сплатили за намисто стiльки, скiльки запросив iталiець; крiм того, я обрав iще браслет з агатовими пластинками i перстень iз червоною печаткою; торговець iз подивом дивився то на мене, то на моi новенькi гульдени, але все ж таки прийняв iх; не встиг я розплатитись, як мiй приятель уже потягнув мене у напрямку до тiеi вулицi, де жила моя дама серця.

У вiдокремленому глухому кутi стояло п’ять чи шiсть особнякiв, власники яких, нащадки знатних родин, вели успiшну торгiвлю шовковими тканинами, що дозволяло iм зберiгати спосiб життя, гiдний iх славних предкiв. Нi корчем, нi будь-яких торгових закладiв не було видно в цьому охайному кварталi, що нiби дрiмали в тишi та самотностi; брукiвка була чистiша й рiвнiша, нiж на iнших вулицях, i була вiддiлена вiд тротуару вигадливими чавунними перильцями. У найбiльшому солiдному будинку жила героiня вигаданих мною небилиць, одна з тих юних, чарiвних дам, якi полонять рiшуче всiм – i своею стрункою, витонченою фiгурою, i рожевими щiчками, i великими усмiхненими очима, i чарiвними устами, i пишними локонами, i своею легкою, повiтряною вуаллю, i шовками, якi облягають iх стан, пiдкоряючи недосвiдчених молодикiв, розгладжуючи суворi складки на чолi старигана та являючи собою саме красу в ii, так би мовити, чистому виглядi. Ми вже пiдiйшли до прекрасного пiд’iзду, i мiй супутник довго умовляв мене передати подарунки володарцi мого серця, – я мусив зробити це зараз же або нiколи, – зрештою зухвало взявся за яскраво начищену ручку дзвiнка i потягнув за неi. Однак, незважаючи на його плебейське нахабство, – як сказав би в цьому разi аристократ, – у нього все ж не вистачило рiшучостi дати довгий i енергiйний дзвiнок; пролунав тiльки боязкий, ледве чутний звук, який одразу ж завмер у глибинi величезного будинку. Через кiлька хвилин одна стулка дверей ледь помiтно прочинилися, мiй супутник заштовхнув мене всередину, i я безмовно пiддався йому, бо найбiльше боявся наробити шуму. І ось я стояв у невимовному сум’яттi перед широкими кам’яними сходами, якi йшли високо вгору i губилися там серед просторих галерей. Браслет i перстень я затиснув у руцi, а намисто не вмiщалося в нiй i визирало мiж пальцями.