Квiти Содому

Тут я побачив птахiв, дуже багато птахiв, що аж темнiв горизонт i тiнi зникли у мiстi й над ним. Ноги стали такими легкими, що не змогли витримати тягар тiла. Я сiв на стiлець.

– Чого мовчиш, Лу?

Я продовжував мовчати i слухати у рурку хрипiння Мами. Жiнка так i лишалася лежати iз задраною сукнею, а Макс уже сидiв. Вiн сказав, дивлячись на свою ялду:

– Блiн. Ух ти! Глянь, вiн ще стирчить.

Я облизав губи, що в одну мить пошерхли. Мама сопiла на тому кiнцi свiту.

– Вiн стоiть. У-у-у! Я ii ще раз трахну? – Обличчя його якось просвiтлiло, хитро, як у веселого дебiла, зморщилося.

Макс дав шарабана ялдi i сказав:

– Може, ми заберемо ii з собою?

Мама закашляла на тому кiнцi дроту, а знадвору зашурхотiло. Деньок сьогоднi видався ще той, як затхла вода в акварiумi, коли ще не взялася жабуринням. Свiтло плавало у повiтрi мов смiття. Несподiвано закрутило зуби, пломби в зубах, пеньки. Потiм я знову побачив птахiв. Таких птахiв я зроду не здибував. Птахи висiли в цiй небеснiй багнюцi.

І я бачив замiсть пiр'я чавунного кольору луску, бiрюзовi очi, метрову опаш розкиданих крил, i повiтря, i туман, що обтiкав крила. Хер зна шо…

– Не знаю, – тiльки й вiдповiв я.

– Що ти лепечеш, – заверещала Мама на тому кiнцi. – Найдiть ящик i вшивайтеся звiдти.

– А дiвчина?

Ящика ми не знайшли. Пляшки з кислотою Макс переплутав з олiфою, тому бреннi рештки Тоцького вiн, як тяжкий грiх, тягнув на горбу. Мама наказала замочити Макса. Я йшов i важко дихав у спину Максу, намагаючись зщепити двi задачi – йти, а ще думати, як замочити Макса.

Надворi випав легенький снiг, сутенiло, погода нагадувала швидше осiнню, анiж зимову. Було багато дiвчат. Це теж заважало думати. Макс зупинився i поставив ящик на снiг.

– Не зупиняйся, iдiоте, – визвiрився я.

– Ти чого! Бери i сам неси.

– А хто поставив машину за чотири квартали?!

– Хiба це багато? – Макс пiдкурив «галуаз».

Я задумався, пiдраховуючи кiлометраж. Нiчого не виходило.

Я метикував, як почати. Нарештi зважився.

– Менi тяжко зiзнатися собi, але я люблю тебе, Макс, – видавив я з себе.

Макс пiднiмав ящика з Тоцьким. Вiн зупинився, роздявив рота, сапонув ротом повiтря i гепнув тим ящиком об землю.

– Ти шо! Хочеш мене в жопу вiддрючити!

Я стояв i мовчав. Шматки Тоцького повивалювалися на снiг. В помаранчевому освiтленнi вони виглядали як копчений бекон.

– Ти шо, пiдар? – Макс млином замахав руками.