Квiти Содому

 – Ти шо, за кого мене тримаеш?… А може, тебе замочити, Лу? Я не люблю пiдарiв, Лу!

Проповзла парочка, яка вивалилася з «мерса». Баришня спiткнулася об руку Тоцького, пiдняла i простягнула менi.

– Будь ласка, це ваше!

Макс випнув губу.

– Нi. Не його, – сказав вiн. – Тоцького.

– Нi, я бачила, як ви упустили.

– Нi, це не мое, – повторив я. – Моi на мiсцi.

Для достовiрностi я простягнув iй своi руки, щоб вона розумiла, на кого нарвалася. Найшла лоха.

Дамочка подивилася i побачила руку Тоцького з золотим брюлiком, а я виматюкав подумки Макса – лишати рижуху, бля, точно козел, може тiльки козел.

Але потiк моiх думок несподiвано перервався. Дамочка жбурнула частину Тоцького пiд ноги i заверещала, забила об дублянку руками, мов крильми курка. Отак вона стояла i кричала, хто його зна скiльки. Опам'ятався Макс. Вiн витягнув свого кольтяру, ткнув дамочцi пiд носа.

– Заткнись, дура! І вйобуй звiдси, а не то я…

Я нахилився i став збирати решки Тоцького, думаючи, як замочити Макса, i про пiдара думав також.

Дамочка не переставала верещати.

– Я тебе в жопу оддрючу, а твiй фраер тебе ж i розпиляе!

Лiхтарi лiзуть в очi. Менi обридла ця парочка сраних мажорiв. Максу, видно, теж, а швидше ганджу покурити закортiло або по венi чорноi прогнати. Вiн наводить шмал на пару i кричить на всю Тарасiвську:

– Блядь, ану валiть звiдси!

Тут мене пробивае. Я кажу Максу:

– Макс, а ти знаеш щось про любов?

Кеглi Макса так торохнули, що почули на Троещинi.

– А ти шо, пiдар? – говорить вкрадливо Макс.

– Ти чо, охрiнiв. Я тобi про вищу любов втiраю! – я йому.

– Ну ти насрав, – вiдповiдае Макс i тягне руку за шмалом.

Менi робиться нiяково i смiшно. Ще валить снiг, сиро i така херня, що навiть у кiно не знайдеш. Тарантiно на вiдгул пiшов. Ага. Посцять.

– Мочи, що тягнеш. Я тiльки й жду, щоб ти своiми мiзками посрав!

І так пру на нього, а вiн стоiть, ворушить кеглями. Порожняк повний.

– А хто втiрав про любов! – завiвся по-новiй Макс.

– Ідiот, я тобi про любов братську.

Про християнську говорив.

Макс якось обм'як, присiв навпочiпки, звiсивши руки зi шмалом на колiнах. Я схилився над ним в брунатних сутiнках, з дорогим запахом парфумiв та поту, що струменiли з цих двох.

– Ти чого брюлiк у Тоцького з пальцiв не зняв? – уже спокiйно запитав я.

– Я не вiдморозок, – тихо так, наче дитина, сказав вiн, i велетенськi його руки затремтiли на колiнах.

– Чистоi води, – гнув я свое.

Посипав сiрий як попiл снiг.