Квiти Содому

Ми повiльно йшли вулицями, снiг то попускався, то сипав ще бiльшою стiною, чвакав пiд ногами манною кашею, i менi дедалi робилося сумно, незатишно, я вже до самоi Саксаганськоi i гадки не мав мочити Макса. Я метикував, куди лiпше запхнути Тоцького. Ми йшли, передаючи ящик один одному ледь не кожнi двадцять метрiв. З ящика таки прямо сюрчала кров, уже вигасла, подiбна на потухаюче полум'я. Штани у Макса вимокли, але вiн не звертав уваги, якось дивно згорбившись, ворушачи квадратною щелепою, а чорнi п'явки злиплого волосся падали на очi, що скляною радiстю дивилися на снiг.

Там, де Горького перетинала Саксаганська, тягнучи голими нервами трамвайнi колii, ми зупинилися. Але як тiльки зупинилися, менi вiдразу нестерпно захотiлося здихатися Макса разом з Тоцьким. Нiчого не кажучи, я пiдхопив ящик i потягнув у чорну арку двору, вiднайшов контейнер i висипав усе туди. В ларку я купив кiлька пляшок запальноi сумiшi, вилив i пiдпалив. Вогонь хижо визвiрився в потемки, i я кiлька хвилин, якщо не бiльше, грiвся пiд його бурштиновим промiнням. Коли повернувся, то побачив зсутулену постать Макса, що самотньо сидiв на парканi. Мене знову охопив сум. І я чомусь подумав про ту дiвку, що лишилася на квартирi Тоцького, i що вона, напевне, мертва або лишиться довiку дебiлкою пiсля Максових зуботичин. Нехотя я побрiв до нього. І сказав:

– Вставай.

Макс не рухався, а з блаженством дивився на пульсуючi вени колiй, ворушив губами. Вiд нього дуже смердiло.

– А вона дiйсно кльова, – проказав вiн, наче заробив тiльки що мiльйон баксiв.

– Тодi ходiм, дебiле.

– У мене одяг забздьолихався, – видав вiн, не ображаючись на дебiла.

У цього придурка явно був передноворiчний настрiй. Тiльки-но я побачив Макса у такому станi, то мозок мiй шалено запрацював у зворотному напрямку. Макс вилупився на синю синтетичну ялинку. За вiтриною в коротких кожушках санта-клаусiв дефiлювали дiвчата з гарненькими литками. Дiвчатка були свiтленькими, як перший снiг. Вiд того не робилося веселiше. Пiд вiтринами я доскiпливо обдивився себе, Макс нюхнув кокаiну, повеселiшав i зараз нiс таку дуру:

– Треба купити ялинку.

І ковпак Дiда Мороза. А ще мiшок для подарункiв…

– Ми туди покладем твою кралю, – не витерпiв я.

– Як?

– Шматками, якщо твоя ласка…

Макс задумався. Нарештi це мене розвеселило. Цей йолоп пнувся, аж посинiв, ворушачи кеглi, що я таке сказав. Виникла думка, щоб тут його i заганашити, але якийсь потаемний бiс усерединi пiдказував, що ще не час.