Кобзар

Недавно, недавно у нас в Украiнi

Старий Котляревський отак щебетав;

Замовк неборака, сиротами кинув

І гори, i море, де перше витав,

Де ватагу пройдисвiста

Водив за собою, —

Все осталось, все сумуе,

Як руiни Троi.

Все сумуе, – тiльки слава

Сонцем засiяла.

Не вмре кобзар, бо навiки

Його привiтала.

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяе,

Тебе не забудуть!

Праведная душе! прийми мою мову,

Не мудру, та щиру. Прийми, привiтай.

Не кинь сиротою, як кинув дiброви,

Прилини до мене, хоч на одно слово,

Та про Украiну менi заспiвай!

Нехай усмiхнеться серце на чужинi,

Хоч раз усмiхнеться, дивлячись, як ти

Всю славу козацьку за словом единим

Перенiс в убогу хату сироти.

Прилинь, сизий орле, бо я одинокий

Сирота у свiтi, в чужому краю.

Дивлюся на море широке, глибоке,

Поплив би на той бiк – човна не дають.

Згадаю Енея, згадаю родину,

Згадаю, заплачу, як тая дитина.

А хвилi на той бiк iдуть та ревуть.

А може, я темний, нiчого не бачу,

Злая доля, може, на тiм боцi плаче, —

Сироту усюди люде осмiють.

Нехай би смiялись, та там море грае,

Там сонце, там мiсяць яснiше сiя,

Там з вiтром могила в степу розмовляе,

Там не одинокий був би з нею й я.

Праведная душе! прийми мою мову,

Не мудру, та щиру. Прийми, привiтай.

Не кинь сиротою, як кинув дiброви,

Прилини до мене, хоч на одно слово,

Та про Украiну менi заспiвай!

[1838, С.

КАТЕРИНА

Василию Андреевичу Жуковскому на память

22 апреля 1838 года

I

Кохайтеся, чорнобривi,

Та не з москалями,

Бо москалi – чужi люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Пiде в свою Московщину,

А дiвчина гине —

Якби сама, ще б нiчого,

А то й стара мати,

Що привела на свiт божий,

Мусить погибати.

Серце в'яне спiваючи,

Коли знае за що;

Люде серця не побачать,

А скажуть – ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобривi,

Та не з москалями,

Бо москалi – чужi люде,

Знущаються вами.

Не слухала Катерина

Нi батька, нi неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Кличе мати вечеряти,

А донька не чуе;

Де жартуе з москаликом,

Там i заночуе.

Не двi ночi карi очi

Любо цiлувала,

Поки слава на все село

Недобрая стала.