Кобзар

Може, вбитий чорнобривий

За тихим Дунаем;

А може – вже в Московщинi

Другую кохае!

Нi, чорнявий не убитий,

Вiн живий, здоровий…

А де ж найде такi очi,

Такi чорнi брови?

На край свiта, в Московщинi,

По тiм боцi моря,

Нема нiгде Катерини;

Та здалась на горе!..

Вмiла мати брови дати,

Карi оченята,

Та не вмiла на сiм свiтi

Щастя-долi дати.

А без долi бiле личко —

Як квiтка на полi:

Пече сонце, гойда вiтер,

Рве всякий по волi.

Умивай же бiле личко

Дрiбними сльозами,

Бо вернулись москалики

Іншими шляхами.

II

Сидить батько кiнець стола,

На руки схилився;

Не дивиться на свiт божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослонi,

За сльозами ледве-ледве

Вимовляе донi: «Що весiлля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де свiтилки з друженьками,

Старости, бояре?

В Московщинi, доню моя!

Іди ж iх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що е в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схiд сонця

Була б утопила…

Здалась тодi б ти гадинi,

Тепер – москалевi…

Доню моя, доню моя,

Цвiте мiй рожевий!

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько… Доню моя,

Що ти наробила?..

Оддячила!.. Іди ж, шукай

У Москвi свекрухи.

Не слухала моiх рiчей,

То ii послухай.

Найди, привiтайся,

Будь щаслива в чужих людях,

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя мое,

З далекого краю…

А хто ж мою головоньку

Без тебе сховае?

Хто заплаче надо мною,

Як рiдна дитина?

Хто посадить на могилi

Червону калину?

Хто без тебе грiшну дуту

Поминати буде?

Доню моя, доню моя,

Дитя мое любе! Іди од нас…»

Ледве-ледве

Поблагословила:

«Бог з тобою!» – та, як мертва,

На дiл повалилась…

Обiзвався старий батько:

«Чого ждеш, небого?»

Заридала Катерина

Та бух йому в ноги:

«Прости менi, мiй батечку,

Що я наробила!

Прости менi, мiй голубе,

Мiй соколе милий!»

«Нехай тебе бог прощае

Та добрii люде;

Молись богу та йди собi —

Менi легше буде».

Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчки з хати;

Осталися сиротами

Старий батько й мати.