Коні не винні (збірник)

Мотря мiсила коло хати глину; ii ноги, замазанi жовтою глиною, здавалось, були взутi в жовтi сап’янцi. Стiни були пошпарованi; шпарування здавалось величезним жовтим павутинням, котре заснував на стiнi якийсь велет павук. Мотря мiсила глину i слухала, що казав Гнат. Вона обiцяла побалакати з Явдохою про його дiло, але не скорiш, як у недiлю, бо тепер, як сам бачить, заходилась коло мазання – треба ж довести його до ладу.

Гнат, подякувавши тiтцi, подавсь на роботу.

В недiлю по обiдi зiбралась Мотря до Явдохи.

Явдоха сидiла на призьбi i куняла на сонечку. Настi не було вдома.

– Добридень вам, кумо! Здоровi будьте з недiлею, – гукнула Мотря вiд ворiт.

Явдоха здригнулась, глипнула на куму i вiдказала:

– Дай, Боже, здоров’я! Сiдайте, кумо, за гостя будете. Як же вам ведеться на новiм господарствi, кумо?

– Нiчого, кумо, нiчого… Старий мiй так чепуриться, що куди й молодому до його! Заходивсь пересипати повiтку: пошити ще снiпками та обмазати, то й готова буде. А я коло хати такого мазання мала, що ще й досi болять мене, любко, руки й ноги, а крижi як перебитi, неначе хто бучком попер…

Мотря розказувала про своi клопоти в новiй оселi, Явдоха про вiдпусти, черниць, про тяжкi кари Божi за грiхи…

– Кумо моi любi та милi! Що я маю казати вам?! – почала Мотря.

– Кажiть, серце, буду чути…

– В п’ятницю рано, iно влiзла я мiсити глину, прибiгае мiй небiж – Гнат. Глянула я на нього й бачу, що чогось вiн не такий став, немов йому що пороблено… «Що тобi, сину?» – питаю. «Тiтко моi любi та милi, – вiдказуе, – як ви не схочете допомогти менi, то доведеться менi марно погибати…» А я аж заплакала гiренько та й кажу: «Сину мiй любий та милий! Як же менi не стати тобi у пригодi, коли ти в мене найближча родина.

Адже в мене не поле засiяно родиною». А вiн, правда, поцiлував мене в руку та й каже: «Самi ви, тiтко, знаете мою недолю… знаете, як ми любилися з Настею – себто дочкою вашою, кумо! – та розлучили, – каже, – нас вороженьки лютi, не дали нам подружитися. А тепер я ходжу, свiтом нуджу, нема менi життя без Настi… Як не буду з нею жити, то буду в сирiй землi гнити… Йдiть, каже, до тiтки Явдохи, просiть iх, най пустять свою Настю зо мною на вiру жити…» Так менi його жалко стало, кумо, так дуже жалко, що й не сказати… От я й прийшла до вас, любко: еге, пустiть свою Настю до Гната, вiн чоловiк тихий, трудовитий…

– Що се ви, кумо? Господь iз вами! Моя дочка удовиця, iй люди трапляються, не сьогоднi-завтра хтось посватае.