Коні не винні (збірник)

Ця думка так пiдбадьорила Семена, що вiн зiрвався на рiвнi ноги й прокинувсь з задуми.

Навкруги чорнiло зоране поле, а згори, вiд повного мiсяця, лилось блакитне холодне сяйво, обгортало мокру землю, переливалось на змочених росою плугах, блищало по лемешах та мокрих рогах волiв, що, лежачи оддалiк, тихо румигали. Тiльки яри та провалля, повнi пiтьми, туману й холоду, грiзно чорнiли геть навкруги, бо мiсяць, мабуть, жахався послати своi паруси в цi таемничi закутки…

Семен помолився до неба, загорнувся у свиту i заснув твердим сном натрудженого робiтника.

* * *

Першоi недiлi пiсля цього вiдпрохався Семен у пана на часинку до брата. Вiн застав у Романа гостей: старосту та дяка, що любо бесiдували за чаркою. Вiдколи поставлено Романа сiльським писарем, вiн ще бiльше почав цуратись мужицькоi компанii, а водився з дяком, фершалом та прикажчиками з економii. Скоро гостi вийшли, Роман обернувся до Семена, поглядаючи на нього хитрими очима. Цi очi та погордлива рисочка коло уст якось прикро вражали, псували доволi гарне, чепурне Романове обличчя з русявим волоссям на головi, пiдстриженим пiд польку.

– Що там, оборались?.. – байдужно обiзвався Роман до Семена.

– Та нi ще… ще буде на деякий час… А я оце до тебе, Романе, за порадою…

– А що там таке? – скинув догори бровами Роман.

– Та то бачиш… склав я собi на службi трохи грошенят… маю сто i п’ятдесят… Не вiкувати ж менi, думаю собi, у наймах, треба б уже хоч клаптик свого поля мати… А тут лучаеться купити; панок отой, Янковський, продае три морги, тих…

– Що сумiжнi з моiм полем? – скрикнув Роман.

– Еге!..

Роман вже не слухав. Як! Цих три морги родючоi землi, що наче зумисне притуленi до його ниви, мають бути не його власнiстю, хоч вiн, складаючи грошi на цю землю, два роки плекав у серцi надiю купити ii?.. І хто ж? Отой цiпов’яз мае видерти в нього з-пiд носа ту землю?.. Нiколи! Краще вiн собi зуба вирве, нiж попустить кому iншому купити ii!

Думи колесом закрутилися в головi Романовiй; вiн почув, що ним починае тiпати пропасниця.

– Ну, та що? – нервово скрикнув Роман, обертаючись до брата.

– А я, бач, й прийшов попрохати, чи не позичив би ти менi катеринку?.. Я тобi дурно не схочу… П’ятдесят пан обiцяв почекати: на рiк, може, спроможуся вiддати…

– Не дам!.. не маю!.. Чи я тобi жид, чи я тобi банок який, що йдеш до мене по грошi? – кричав роздратований Роман, а усякi думки так i лiтали по його головi, попереджаючи слова.

– Та чого кричиш?.. Схаменись, чоловiче!..