Марія Антуанетта

Рейном ковзають з лiхтарями, мов розжаренi помаранчi, й рiзнокольоровими смолоскипами незлiченнi суденця й човни; серед гiлля, вiдбиваючи свiтло, зблискують барвистi склянi кулi; i так, щоб видно було всiм, немовби завершуючи грандiозний феерверк, на островi помiж мiфологiчних фiгур палахкотять переплетенi монограми дофiна й дофiни. До пiзньоi ночi тинявся охочий до видовиськ люд узбережжям i вулицями, гучала й деренчала музика, хлопцi й дiвчата крутились у жвавiм танцi: здавалося, що бiлява австрiйка провiстила безжурну золоту добу, гноблений i озлоблений французький народ iще раз розкрив свое серце для ясноi надii.

Але й ця чудова картина приховувала невеличкий i невидний гандж, тут, як i на гобеленах приймальноi зали, доля теж символiчно вплела лихi призвiстки. Коли наступного дня перед вiд’iздом Марiя Антуанетта ще хотiла послухати вiдправу, то в соборному порталi замiсть превелебного епископа на чолi духiвництва ii привiтав його небiж i коад’ютор. У просторих фiалкових шатах, трохи скидаючись на жiнку, свiтський священик виголосив галантно-патетичну промову – недарма Академiя обрала його своiм членом, – завершивши ii люб’язними фразами: «Для нас ви живий образ вельмишановноi iмператрицi, що давно вже зачудувала Європу, – й не менше ii шануватимуть нащадки.

Душа Марii Терезii нинi поедналась iз душею Бурбонiв». Пiсля вiтання процесiя побожно ввiйшла в сутiнь собору, молодий священик пiдвiв юну принцесу до вiвтаря i пещеною, унизаною перснями рукою джигуна пiднiс Святi Дари. То був Луi, принц Роганський, що перший вiтав ii у Францii, – згодом трагiкомiчний герой iсторii з колье, найнебезпечнiший ii супротивник, найзапеклiший ворог. Ота рука над головою, що нинi благословить ii, згодом пожбурить ii корону й честь у бруд i зневагу.

Марii Антуанеттi не можна вже далi зоставатись у Страсбурзi, в майже рiдному iй Ельзасi: коли король Францii чекае, неприпустимi жоднi зволiкання. Нiби пливучи понад берегами вiтань i зичень, проминувши трiумфальнi арки й заквiтчанi брами, весiльний поiзд нарештi добувся до властивоi мети, до Комп’енського лiсу, де, немов у мiстечку з карет, королiвська сiм’я чекала новоi родички.

Придворнi кавалери i дами, офiцери i гвардiя, барабанщики, сурмачi й музики – всi в новiсiнькому лискучому вбраннi – поставали строкатим розмаiттям, прозорий весняний лiс заяскрiв увесь миготливими барвами. Ледь фанфари кожного почту сповiстили про прибуття весiльного поiзда, як Людовiк XV вийшов з карети, щоб зустрiти онукову дружину.