Марія Антуанетта

Марiя Антуанетта не була нi великою святою роялiзму, нi хвойдою, «grue» революцii, а лише пересiчнiстю, звичайною, врештi, жiнкою, не дуже розумною i не дуже дурною, була, як то кажуть, нi те нi се i не мала нiякоi схильностi до добра й щонайменшого потягу до зла; була пересiчною жiнкою минулого, сьогодення й прийдешностi, не виказуючи демонiчних нахилiв i жадоби геройства, – отже, пiдстав для трагедii вкрай мало. Проте iсторiя – незрiвнянний демiург: щоб поставити дiткливу драму, iй зовсiм непотрiбен героiчний характер для центральноi ролi.

Адже трагiчне породжують не тiльки демонiчнi риси людськоi вдачi, а, здебiльшого, лише несумiрнiсть людини з ii долею. І в драматичних шатах така несумiрнiсть постае тодi, коли надлюдина, герой, генiй вступае в конфлiкт iз навколишнiм свiтом, занадто вузьким i ворожим для завдань, якi йому визначила доля, – як-от Наполеон, що задихався на мiзернiм островi Св. Гелени, або в’язень своеi глухоти Бетховен, – постае завжди i всюди, коли видатна особа не знаходить своеi мiри, виходу власнiй силi. Але трагiчне постае ще й там, де людинi пересiчноi, а то й просто слабкоi вдачi дiстаеться нелюдська доля, де на неi лягае вiдповiдальнiсть, яка ii згнiчуе i розчавлюе, – i, дивлячись чисто по-людськи, такий трагiзм видаеться менi ще разючiшим. Бо ж незвичайна людина пiдсвiдомо завжди шукае незвичайноi долi; прагнення героiчного або, як казав Нiцше, «небезпечного» життя притаманне вже самiй ii несвiтськiй натурi – i вона стае на герць з усiм свiтом, адже цього вимагае ii вiдважна вдача. Отже, генiй, зрештою, почасти сам завинив у своiх стражданнях, бо вiн нiби покликаний пройти випробування вогнем, щоб знайти вiдповiдну мiру своiй нелюдськiй силi; як буря пiдхоплюе чайку, так i його могутня доля штовхае його все далi й вище. Натомiсть люди звичайнi вже за самою своею суттю прагнуть супокiйного животiння; вони не прагнуть трагiчного й не мають у ньому потреби; вони волiють жити затишно в пiтьмi, затулившись вiд вiтру, обравши помiрний життевий клiмат; ось чому вони лякаються, опираються й утiкають, коли невидима рука штовхае iх у неспокiй. Вони не хочуть нести iсторичноi вiдповiдальностi, навпаки – бояться ii; вони не шукають страждань – усi муки iм просто накидають; перевершити власну мiру iх спонукае не душа, а примушують ззовнi.