Марія Антуанетта

Як iнодi митець, прагнучи довести свою творчу силу, вишукуе нiбито нiкудишнiй сюжет замiсть значущих i всеохопних, так часом i доля обирае незначного героя, щоб показати, що можна напружити до краю i найслабшу матерiю, зi слабкоi i ледачоi душi створити незмiрно трагiчний образ. Марiя Антуанетта – один iз кращих прикладiв цього героiзму несамохiть.

Як по-мистецькому вправно, з якою вигадливiстю в епiзодах, на якiй широчезнiй сценi збудувала свою драму iсторiя круг цiеi звичайноi натури, як промiтно згромадила конфлiкти навколо центральноi героiнi, що спочатку аж нiяк не сподiвалася iх! І з якими ж диявольськими хитрощами вона почала розбещувати жiнку! Дитинi подарувала дiм – iмператорський палац, пiдлiтку – корону, дiвчинi – всю щедрiсть i пишноту краси й багатства, а крiм того – безжурне серце, що й не питало про цiну i вартiсть усiх тих дарункiв.

Вона довгi роки в усьому потурала цiй жiнцi й розбещувала ii бездумне серце, аж поки геть запаморочила iй розум i зробила вкрай безтурботною. Але надмiру швидко й легко звiвши жiнку на недосяжнi щасливi високостi, доля з витонченою жорстокiстю i повiльнiстю дала iй звiдти впасти. В цiй виставi з мелодраматичною смiлiстю постали вiч у вiч найразючiшi контрасти: з iмператорського палацу, де були сотнi покоiв, ii попхнули в жалюгiдну тюремну комiрчину, з королiвського трону – на ешафот, зi скляно-золотоi карети – на драбинчак для падла, з розкошi – в злиднi; замiсть народноi любовi ii обступила ненависть, замiсть вiтань – поговори; доля безжально спихала ii раз у раз нижче аж до самiсiнького дна. Й ця дрiбна, пересiчна людина, яку раптом заскочили серед ii примх i розваг, ця нерозумна душа навiть не розумiла, чого вимагають вiд неi тi ворожi сили, вона тiльки вiдчувала, як дошкульний кулак та розпеченi пазурi мордують ii тiло; ця незвикла до страждань, простодушна жiнка опиралась i боронилася, стогнала й утiкала, прагнучи врятуватись. Але з безжальнiстю митця, який не полишае свого матерiалу, аж поки до останку його напружить i вирве з нього всi можливостi, мудра рука нещастя не вiдпускала Марiю Антуанетту, аж доки викувала з м’якоi i недолугоi душi мiць i гiднiсть, аж доки проступила в нiй уся успадкована вiд батькiв i предкiв душевна велич, якоi доти не було навiть слiду. Приголомшена стражданнями, змучена жiнка, яка нiколи не цiкавилась своею душею, зауважила в собi перемiну: саме тодi, коли скiнчилася ii монарша влада, вона вiдчула, як у нiй росте щось нове й велике, яке б не виросло без отих страждань.