Місто

Роман знав, що патрони з тупими кулями – австрiйськi, а з гострими – росiйськi; зрештою, для пастушка, який в осiннi днi, пасучи корову, мерз на холодному вiтрi, бо розпалити ватру з мокрого патиччя тими жаринками, якi носив з собою у бляшанцi, було неможливо, форма куль не мала жодного значення. Десь аж потiм, пiсля вiйни, прийшла до Романа така собi непотрiбна думка, що росiйськi солдати гинули вiд тупих куль, а австрiйськi – вiд гострих, i тому смерть у австрiякiв була легшою; тепер же, коли фронт вiддалився i селяни почали випускати в луги корiв, мало значення тiльки одне: куля з гiльзи легко вибиралася, Роман висипав порох на землю i, поклавши на нього жаринку, видобував вогонь, вiд якого швидко розгорялися вогкi трiски.

Якось Роман з необачностi притулив жаринку до пороху, коли вiн майже весь був ще в гiльзi, що лежала на пеньку. Порох загорiвся, i хлопець в ту мить спостерiг явище, над яким потiм постiйно думав, не в силi уже спекатися тих нав’язливих думок: гiльза спочатку посунулася, далi поповзла швидше в протилежному вiд полуменi напрямку, а коли порох загорiвся весь, вона зi свистом полетiла в бiк рiки, залишаючи пiсля себе вогняний слiд.

Вiдтодi Роман ходив як неприкаяний, часто губив у лугах корову, не чув, про що його питали дома, i мати кидала на воду вугля бiля нього, коли вiн спав, – вiд урокiв. Та хлопчина почував себе зовсiм здоровим, одна турбота його гризла – що не може зустрiтися з Епсилоном, який би все це йому розтлумачив, а тому довелося думати самому, сушити голову, шукати пояснення i своею задуманiстю завдавати батькам турботи.

Врештi вiн зробив свiй перший винахiд. Загострив сухий горiховий цурпалок, приладнав з усiх бокiв оперення, як це робили колись русичi на стрiлах до лука, вичистив серцевину, набив туди пороху, затулив отвiр пучечком клоччя, поставив цурпалок на двi пiдставки i запалив.

Сталося те, чого чекав i в що важко було повiрити; те, що побачив, сповнило його великою радiстю: цурпалок пiднявся з пiдставок легко, нiби вагався – летiти чи нi, потiм стрiмко шугнув угору i, описавши в небi дугу, впав на тому боцi рiки.

Так воно все й почалося. Роман Заставний i донинi тiльки прикидаеться, що вiдпочивае – у горах, над рiчкою, за картами. Це маска.