Остання красуня Півдня

Як гадаеш, вона знала, що ранiше я був водiем трамваю? Цього я iй нiколи не казав.

– Звiдки я знаю!

III

Ця розповiдь наближаеться до однiеi iз найбiльших прогалин, яку я передбачив ще на початку. Протягом шести рокiв, доки я завершував свою освiту в Гарвардi за юридичною спецiальнiстю, розбудовував комерцiйнi аероплани та вкладав грошi в укладання брукiвки, що трiщала пiд колесами вантажiвок, Ейлi Келхон була для мене не бiльше як iм’я на рiздвянiй листiвцi; тим, що теплими вечорами слабко мерехтiло на днi пам’ятi, коли я згадував аромат магнолiй.

Інколи якийсь знайомий з армiйського минулого запитував мене: «А що сталося з тою свiтловолосою дiвчиною, що мала такий успiх?» – та я не мiг вiдповiсти. Якогось вечора я зустрiв Ненсi Ламар бiля нью-йоркського Монмартру й дiзнався, що Ейлi заручилася з якимось чоловiком iз Цинциннатi, поiхала на Пiвнiч, щоб познайомитися з його родиною та розiрвала заручини. Вона, як i завжди, мила, i бiля неi незмiнно один чи два шанувальники. Та Бiлл Ноулз i Ерл Шоун так i не повернулися.

Десь у цей самий час до мене прилетiла звiстка, що Бiлл Ноулз одружився з дiвчиною, з якою познайомився на кораблi. Ось i все – не такий великий клаптик, аби зшити тi шiсть лiт докупи.

Як це не дивно, але про повернення на Пiвдень мене змусила замислитися дiвчина, яку я побачив у сутiнках на маленькiй станцii в Індiанi. Вона, в суворiй рожевiй органзi, кинулася на шию чоловiковi, котрий зiйшов iз потяга й хутко повела його до автiвки, що на них чекала. Менi стисло серце, бо здалося, що вона заманюе його у втрачений свiт лiта моеi молодостi, де час завмер, а чарiвнi дiвчата туманно розпливалися, як i все минуле, що сонно пропливало вечiрнiми вуличками.

Гадаю, ця поезiя – чоловiча мрiя пiвнiчанина про Пiвдень. Та тiльки через мiсяць я надiслав Ейлi телеграму й негайно кинувся за нею в Тарлтон.

Був липень. Готель Джефферсона здавався, на диво, обшарпаним i старомодним – у iдальнi учасники благодiйного клубу перiодично наспiвували мелодiю, що в пам’ятi моiй давно асоцiювалася з офiцерами та дiвчатами.

Я впiзнав таксиста, котрий пiдвозив мене до будинку Ейлi, проте його «Так, лейтенанте» звучало непереконливо. Я був усього одним iз двадцяти тисяч.

Це були три загадкових днi. Гадаю, що свiжiсть ii юностi набула дещо зрiлого сяйва, проте я не можу стверджувати це переконливо. Вона й досi була такою ж привабливою, що хотiлося торкнутися тiеi сутностi, що тремтiла на ii губах. Нi… змiни були набагато серйознiшими.