Повість про Ґендзі. Книга I

Та одного разу, пiзно увечерi, коли сiявся не то дощ, не то снiг, а люди пiсля репетицii Надзвичайного свята Камо[42 - Надзвичайне свято Камо вiдбувалося одинадцятого мiсяця за мiсячним календарем, а звичайне, вiдоме також як Свято мальв, припадало на четвертий мiсяць.] розходилися по домiвках, я подумав i раптом зрозумiв, що менi нiкуди йти, крiм як до неi. Ночувати самому в палацi було б неприемно, а вiд самоi думки про зустрiч з якою-небудь пихатою особою я здригався, а тому, бажаючи дiзнатися, як живе й що думае та жiнка, струшуючи з себе снiг, урештi-решт попрямував до неi.

Дорогою нiяковiв, покусуючи нiгтi, але все-таки вирiшив: «Хай буде, що буде, може, в такий вечiр вона забуде про свiй колишнiй гнiв?» І от я побачив, як свiтильник пiд стiною освiтлюе кiмнату слабким свiтлом, теплий домашнiй одяг грiеться на високiй пiдставцi, всi завiси пiднятi, нiби вона сподiвалася мого приходу саме сьогоднiшньоi ночi. «Я так i знав!» – самовпевнено подумав я, але, на жаль, самоi жiнки вдома не застав. Мене зустрiли тiльки служницi, вiд яких я довiдався, що iхня господиня ще ввечерi поiхала до батькiв.

З того дня, як ми розiйшлися, вона, на жаль, замкнулася вдома, не присилала менi нi любовних вiршiв, нi листiв хоч з якимсь натяком, тож я, пригнiчений цим, подумав, що, може, вона бурхливо ревнувала навмисне, щоб остаточно зi мною розiрвати стосунки. Щоправда, я не мав жодних доказiв цього i поки мучився сумнiвами, згадав про одяг, який вона залишила менi, пошитий вправнiше, нiж колись, з майже iдеальними вiдтiнками барв i кроем, а тому вiдразу збагнув, що покинута жiнка постiйно думала про мене.

«Мабуть, все-таки вона не готова зi мною остаточно розлучитися», – подумав я i спробував то сяк, то так вiдновити нашi стосунки. Жiнка не вiдверталася вiд мене, не ховалася, щоб я розпачливо ii шукав, а смiливо заявляла: «Я не збираюсь, як досi, бiльше терпiти. Знову зустрiчатимусь з вами, якщо виправитесь i станете розсудливiшим». Однак, вважаючи, що вона все ж колись передумае, я нiчого не обiцяв i далi не полишав думки, щоб ii провчити.

Жiнка тужила, плакала i зрештою померла. Тiльки тодi я зрозумiв, що так жартувати не можна.

І от тепер я знаю, що саме на таку жiнку можна покластися в усьому. Вона була менi порадницею не тiльки у дрiбних й великих справах, але також могла змагатися у фарбуваннi тканин iз самою дiвою Тацута[43 - Богиня осенi як втiлення гори Тацута, славноi красою осiннього листя, покровителька ткацтва.