Таргани

Це виявилося таким неймовiрним, що Торхус мимохiть кинув оком у бiк готелю «Акер» – чи не ховаеться хтось за гардинами? Але вiдправником повiдомлення було норвезьке посольство у Бангкоку. Торхус вилаявся. Ну чому це сталося саме зараз i саме в Бангкоку? Чи не варто спочатку повiдомити Аскiльсену? Нi, той скоро сам про все дiзнаеться. Торхус поглянув на годинник i взяв слухавку, щоб подзвонити мiнiстру закордонних справ.

Б’ярне Мьоллер обережно постукав у дверi й увiйшов. Голоси в переговорнiй кiмнатi затихли, усi повернулися в його бiк.

– Б’ярне Мьоллер, керiвник вiддiлу вбивств, – представила його голова Управлiння полiцii й жестом запросила сiдати.

– Мьоллер, а це статс-секретар Бйорн Аскiльсен iз канцелярii прем’ер-мiнiстра i Дагфiнн Торхус, голова департаменту МЗС.

Мьоллер кивнув, посунув стiлець i спробував засунути своi довжелезнi ноги пiд великий овальний дубовий стiл. Здаеться, вiн уже бачив моложаве, веселе обличчя Аскiльсена по телевiзору. Невже вiн i справдi з канцелярii прем’ер-мiнiстра? Отже, проблема виникла чималенька.

– Чудово, що ви змогли так швидко прийти, – сказав гаркаво статс-секретар, нетерпляче барабанячи пальцями по столу. – Ханне, розкажи йому коротко, про що ми тут говорили.

Голова Управлiння полiцii подзвонила Мьоллеру двадцять хвилин тому й без жодних пояснень наказала з’явитися до МЗС протягом чвертi години.

– Атле Мольнеса знайшли мертвим у Бангкоку. Припускаеться, що його було вбито, – почала вона.

Мьоллер побачив, як голова департаменту МЗС в окулярах у сталевiй оправi на цих словах пустив очi пiд лоба.

Вислухавши iсторiю до кiнця, Мьоллер зрозумiв його реакцiю. Треба бути полiцейським, щоби сказати про людину, знайдену з ножем, що стирчить зi спини лiворуч вiд лопатки й увiйшов крiзь лiву легеню в серце, що ту «припускаеться, вбито».

– Його знайшла в готельному номерi жiнка…

– У борделi, – виправив ii чиновник у сталевих окулярах. – І знайшла його проститутка…

– Я говорила з колегою з Бангкока, – продовжувала керiвник.

 – Вiн людина розумна й обiцяв поки що не поширювати iнформацiю про цю справу.

Мьоллер майже спитав, навiщо затягувати з цим самим поширенням, адже оперативне висвiтлення в пресi часто допомагало полiцii отримати необхiднi вiдомостi, поки хтось iз людей щось пам’ятае й слiди ще свiжi. Але щось пiдказувало йому, що таке запитання вважатимуть наiвним. Замiсть цього Мьоллер поцiкавився, як довго вони сподiваються це приховувати.