Таргани

– Гадаемо, що довго, доти, доки не виникне доречна версiя, – вiдповiв Аскiльсен. – Така, яку ми маемо сьогоднi, не годиться.

Така, яку ми маемо? Мьоллер усмiхнувся. Отже, справжню версiю вже розглянули й вiдкинули. Як новопризначений голова вiддiлу Мьоллер дотепер не спiлкувався з полiтиками, однак вiн знав: що вища в людини посада, то небезпечнiше для неi не знати реальноi картини життя.

– Як я розумiю, ця версiя досить неприемна, але що значить «не годиться»?

Голова поглянула на Мьоллера застережно.

– У нас мало часу, Мьоллер, але дозвольте менi надати вам експрес-курс практичноi полiтики. Усе, що я вам зараз скажу, суворо конфiденцiйно. – Вiн машинально поправив вузол краватки, цей рух Мьоллер згадав з його телеiнтерв’ю. – Отже, уперше за всю повоенну iсторiю у нас виникла центристська влада, причому досить життездатна. Але не тому, що для цього е спiльна парламентська платформа, а тому, що прем’ер-мiнiстр нарештi перестав бути найнепопулярнiшим полiтиком у краiнi.

Голова Управлiння полiцii й емзеесiвець усмiхнулися.

– Популярнiсть будуеться на тому ж хиткому фундаментi, що й будь-який полiтичний капiтал, – на довiрi. Не важливо, наскiльки полiтик симпатичний чи харизматичний, головне, що йому довiряють виборцi. Чи знаете ви, Мьоллер, чому була такою популярною Гру Гарлем Брунтланд?

Мьоллер i гадки не мав чому.

– Зовсiм не тому, що вона була такою чарiвною, а тому, що люди пишалися тим, що вона – саме та, за кого себе видае.

Усi за столом закивали. Обов’язковий ритуал.

– Атле Мольнеса й прем’ер-мiнiстра пов’язувала дружба й полiтична кар’ера. Вони разом вчилися, разом просувалися вгору по партiйнiй лiнii, боролися за модернiзацiю партiйноi молодiжноi органiзацii й разом радiли, коли обидва, ще молодi, були обранi до стортингу. Саме Мольнес добровiльно вiдступив у тiнь, коли вони обидва виявилися серед лiдерiв партii. І надав цiлковиту пiдтримку прем’ер-мiнiстру, так що партiя уникла боротьби за владу всерединi.

Аскiльсен облизнув пересохлi губи й визирнув у вiкно.

– Власне, Мольнес не стажувався в МЗС i навряд чи потрапив би до Бангкока, якби прем’ер-мiнiстр не натиснув на всi кнопки. Можливо, це виглядае як непотизм, але це форма узаконеного непотизму, що виник i поширився в епоху правлiння Робiтничоi партii.