Щоденник наркомана

Їi близька присутнiсть змушувала почуватися наче небiжчик. Це вже було занадто.

Але, мабуть, оце жахливе випробування сприяло виникненню в моiй головi усвiдомлення справжньоi природи моiх почуттiв до Лу.

Безславно зниклий у наш час, «Пес, що курить» був тодi нiчним клубом, iнтер’ер якого оформляв один жахливий маленький негiдник, який проводив життя, пропихуючи себе у мистецтво й лiтературу. Танцювальна зала виглядала смiховинною, позбавленою смаку, поганою i безглуздою iмiтацiею Клiмта.

Чорт забирай, можливо, я не найкращий льотчик, але я людина свiжого повiтря.

Терпiти не можу оцих майже-художникiв з iхнiми хвастощами, шахрайством та ставанням у позу. Ненавиджу, коли люди вдають iз себе невiдомо кого.

За неповних п’ять хвилин мене охопив стан оскаженiлоi дратiвливостi. Мiсiс Вебстер та Лу так i не з’явилися. Десять хвилин – двадцять – я впав у слiпий гнiв, добряче напився бридкого пiйла, яким просмердiвся увесь цей заклад, i кинувся танцювати з якоюсь незнайомою жiнкою.

Данська сирена з рiзким пронизливим голосом (власниця закладу) викрикувала образи в бiк одного зi своiх професiйних музикантiв – мабуть, якась довга, дурна i бридезна iсторiя сексуальних ревнощiв.

Звук музики просто глушив. Тонка грань мого чуття була притуплена. І тут, наче у страшному кошмарi, крiзь дим i сморiд клубу я побачив злу усмiшку мiсiс Вебстер.

Хоча й невисокого зросту, вона, здавалося, заповнила увесь дверний прохiд. Їi поява привернула увагу так, коли несподiвано бачиш змiю, що повзе до тебе.

Вона одразу мене помiтила й радiсно побiгла назустрiч, мало не на руки; щось прошепотiла менi у вухо: я нiчого не почув.

Раптом увесь клуб, так би мовити, онiмiв. Крiзь дверi заходила Лу. На плечах у неi було манто глибокого, густого пурпурового кольору з золотом по краях – убрання iмператрицi, чи (можна навiть сказати?) жрицi.

Увесь заклад завмер i дивився на неi. А я ще думав, що вона не була привабливою!

Вона не йшла по землi. «Vera incessu patuit dea»[2 - Справжню богиню видае хода (лат.

).], – як нас учили в школi. Йдучи, вона наспiвувала цю дивовижну лiтанiю капiтана Джона Фуллера: «О Ти! Золотий снопе бажань, що перев’язаний прекрасним маковим жмутом! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!»

Вона спiвала на повний голос, що мав дещо чоловiчi нотки. Їi краса була такою сяючою, нiби мiй розум освiтили проблиски жеврiючого свiтанку пiсля довгого нiчного польоту.

«Попереду стиха, поволi сонце встае.