Щоденник наркомана

Виявилося, що зараз восьма година сорок три хвилини тринадцять i три п’ятих секунди по обiдi. Я не знаю, що каже iз цього приводу закон. Нiхто в Англii не знае законiв – навiть тi недоумки, що iх пишуть. Ми не живемо за законами i не користуемося свободами, якi заповiдали нам нашi батьки; ми живемо у фантастичнiй i заплутанiй системi полiцейськоi адмiнiстрацii. Ця система така ж згубна, як i все решта, навiть в Америцi.

– Не потрiбно вибачатися, – сказав Лам кельнеровi крижаним вiдчуженим тоном. – Це i е свобода, за яку ми боролися.

Я повнiстю був на боцi того, хто це сказав. Я не хотiв пити увесь вечiр, але тепер, коли менi сказали, що я не можу випити, я хотiв рознести iхнiй чортовий погрiб, битися зi столичною полiцiею, пiднятися на лiтаку в небо i скинути кiлька бомб на стару дурнувату Палату громад. І все ж я жодним чином не був заодно iз цим чоловiком. Презирство його тону дратувало мене. Це було якось не по-людськи; i викликало у мене вороже ставлення до нього.

Вiн звернувся до Оуена.

– Краще зайдiть до мене, до моеi студii, – повiльно промовив вiн, розтягуючи слова, – я маю кулемет, наведений на Скотланд-Ярд.

Оуен запопадливо пiдвiвся.

– Буду радий бачити усiх присутнiх, – продовжував Лам. – Менi доведеться жалкувати аж до самоi смертi, якщо через мене зiпсуеться вечiрка i розiйдеться таке чудове товариство.

Запрошення прозвучало як образа. Я почервонiв по самi вуха i ледве спромiгся опанувати себе, щоб формально вiдмовитися вiд пропозицii.

Насправдi уся компанiя зреагувала дуже цiкаво.

Нiмецький еврей одразу скочив на ноги – бiльше нiхто не поворушився. Лють закипала у моему серцi. Я одразу зрозумiв, що вiдбулося. Втручання Лама автоматично подiлило компанiю на велетнiв i карликiв; i я був одним з тих карликiв.

Нiмкеня, мiсiс Вебстер, пiд час вечерi не промовила майже нi слова. Але тiльки-но трое чоловiкiв повернулися до нас спинами, вона iдко та роздратовано зауважила:

– Не думаю, що нам потрiбен пан цар Лам, щоб випити. Давайте прогуляемося, наприклад, до «Пса, що курить».

Усi жваво погодились. Здавалося, ця пропозицiя зняла невисловлену напругу.

Ми опинилися в таксi, яким i досi з якоiсь незрозумiлоi причини дозволяють сновигати вулицями Лондона. Поки не заборонено iсти, дихати i тинятися, ми нiколи не станемо справжнiми праведниками!

Роздiл 2

Через край!

Не минуло й чвертi години, як ми дiсталися «Пса»; та час спливав тугувато. Схожа на бiлого хробака дама прибрала мене до рук.