Щоденник наркомана

Мiй батько був другим сином у родинi, i вiн часто сварився з дядьком Мортiмером, коли вони були малими хлопцями. Вiн перебивався заробiтком лiкаря загальноi практики у Норфолку, потiм одружився, але це не дуже покращило його справи.

Втiм, вiн наскладав достатньо, щоб дати менi сяку-таку освiту. Тож коли розв’язалася вiйна, менi було двадцять два роки i я саме захистив диплом доктора медицини у Лондонському унiверситетi.

Потiм, як я вже казав, надiйшла хвиля. Моя мати вступила до Червоного Хреста й загинула у перший рiк вiйни.

Мiй батько помер вiд грипу перед самим перемир’ям.

Я подався до вiйськовоi авiацii; служба менi непогано вдавалася, проте я чомусь так i не набув упевненостi нi в собi, нi у своiй машинi. Командир моеi ескадрильi говорив, що я нiколи не стану славетним льотчиком.

– Давня справа, – казав вiн, – тобi бракуе iнстинктiв, – додаючи до iменника цiлковито безглуздий прикметник, який, однак, допомiг зробити речення чiтко зрозумiлим.

– У тебе виходить лише тому, – сказав вiн, – що ти маеш аналiтичний склад розуму.

Що ж, здаеться, маю. Ось чому я зараз i пишу цей текст. У всякому разi, в кiнцi вiйни з’ясувалося, що у мене е лицарський титул, який, як я i дотепер свято вiрю, дiстався менi через канцелярську помилку якогось державного службовця.

Що ж до дядька Мортiмера – вiн i далi продовжував вiдлюдькуватий спосiб життя; насуплений, нетовариський заможний пiдтоптаний парубок.

А потiм, десь рiк тому, вiн помер; i я, на превеликий подив, дiзнався, що е единим спадкоемцем його п’яти-шести тисяч на рiк i власником Барлi Грандж – просто неймовiрно милоi мiсцини у Кентi, ще й досить недалеко розташованоi для зручностi успiшного молодого свiтського лева, яким я став. Найбiльшою перевагою маетку було штучне озеро, доволi велике, щоб використовувати його як аеродром на водi для мого гiдролiтака.

Можливо, менi бракувало iнстинктiв для польотiв, як казав Картрайт; але це единий вид спорту, що мене цiкавив.

Гольф? Коли пролiтаеш над полем для гольфа, цi люди i справдi виглядають такою жахливою поганню! Такою нiкчемною формальнiстю!

Тепер про мою пригнiченiсть. Коли вiйнi настав кiнець, коли я залишився без копiйки, без роботи, зовсiм пограбований (навiть якби я мав якiсь грошi) вiйною, щоб продовжувати медичну кар’еру, я розробив для себе абсолютно нову психологiю.