Щоденник наркомана

Мабуть, для того, щоб якось згаяти час, вона випила цiлу пляшку Гран Марнье Кордон Руж; i тепер, почуваючись трiшки нездоровою, з якоiсь причини, яку було б дуже зухвало так просто розгадати, вона приводить у порядок своi справи, час вiд часу прикладаючись до цього вашого, що «рубае, як мае бути».

Вiн одвернувся вiд мене й зосереджено подивився на дiвчину. Мiй погляд скерувався у тому ж напрямку. Я побачив, що ii темно-синя шкiра жахливо зблiдла, втратила свiй здоровий вiдтiнок i скорiше нагадувала сире м’ясо, що почало псуватися.

Я скочив на ноги, iнстинктивно вiдчуваючи, що дiвчина на межi повного знесилення. Власник студii нахилився над нею. Вiн подивився на мене через плече краем ока.

– Типовий випадок нерозважливостi, – зауважив вiн з гiркою iронiею.

Наступнi чверть години вiн боровся за життя дiвчини. Цар Лам був дуже квалiфiкованим лiкарем, незважаючи на те, що формально нiколи не вивчав медицину.

Але я не був у курсi того, що вiдбуваеться. Кокаiн спiвав у моiх жилах. Я нi про що не турбувався.

Із якимсь запалом в очах Лу пiдiйшла i кинулася менi на колiна. Вона пiднесла келих Бенедиктину до моiх уст, захоплено спiваючи:

– О Ти! Келиху шампанського, наповнений свiтлом, що пiниться кров’ю з самого серця зiрок! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Ми впали у стан повноi нестями. Лам перервав нас.

– Не подумайте, що я негостинний, – сказав вiн. – Їй стало краще, але я мушу вiдвезти ii додому. Почувайтеся як удома, поки мене не буде, або давайте я пiдкину вас, куди вам би хотiлося.

Знову нас перервали. Пролунав дзвiнок. Лам скочив до дверей. На сходах стояв високий старший чоловiк.

– Чини, як волiеш, – нехай таким буде весь закон, – сказав Лам.

– Любов – це закон, люби за своею волею, – вiдповiв iнший. Це було схоже на пароль i вiдповiдь на нього.

– У мене е розмова до тебе, десь на годинку.

– Звичайно, я до твоiх послуг, – вiдповiв господар примiщення.

– Лише одна рiч… – i обiрвав.

Мiй мозок був надзвичайно чистим.

Упевненiсть у собi була безмежною. Я вiдчув натхнення. Я бачив вихiд.

Маленький диявол засмiявся у моему серцi: «Яка чудова нагода побути наодинцi з Лу!»

– Послухайте, пане Лам, – дуже швидко промовив я, – я вмiю керувати автомобiлем, яким завгодно. Дозвольте вiдвезти мiс Галладж додому.

Арабська дiвчина позаду мене вже стояла на ногах.

– Так, так, – сказала вона млявим, та все ж збудженим голосом. – Це було б чудово. Страшенно дякую.