Щоденник наркомана

Їi любов пiднесла мене на вершину ii трiумфальноi пристрастi. І навiть туман став менi зрозумiлим.

– О Ти! Незiбрана росо, що лежить на устах Ранку! Я обожнюю Тебе, Івей! Я обожнюю Тебе, І А О!

Зненацька у цю хвилину заявило про себе мое практичне ество. Я помiтив невиразну лiнiю берега. Я знав берегову лiнiю як своi п’ять пальцiв. Виявилося, що ми незначно вiдхилилися вiд найкоротшого шляху до Парижа, i довелося взяти трохи пiвденнiше.

Пiд нами вирувало сiре море. Менi здалося (зовсiм божевiльна думка), що бурхливий танець хвиль – це смiх старезного дiда.

Раптом якесь iнтуiтивне вiдчуття почало пiдказувати менi, що щось не гаразд, i за мить я побачив у чому проблема. У мене закiнчилося пальне.

У головi вiдразу спалахнула ненависть до царя Лама. «Типовий випадок нерозважливостi!» Та це однаково що назвати мене дурнем прямо в очi. Я уявив собi, що вiн i е морем, що глузливо регоче пiдi мною.

Я постiйно посмiювався зi старого, доброго командира ескадрильi. Не буду славетним льотчиком, та невже? Я ще покажу йому! І це була цiлковита правда.

Я був не до порiвняння кращим, нiж будь-коли досi. І все ж прогавив один з найочевиднiших заходiв безпеки.

Раптом я усвiдомив, що справи можуть пiти вкрай кепсько. Єдине, що можна зробити, це вимкнути двигуни й планерувати вниз до протоки. Та деякi технiчнi моменти проблеми страшенно мене лякали.

От би ще нюхнути! Поки ми величезними широкими спiралями падали в море, я примудрився дiстати пляшечку. Звичайно, я миттево зрозумiв, що на такому вiтрi неможливо вдихнути порошок через нiс.

Я витяг корок i встромив язик у горлечко пляшечки.

Ми все ще були на трьох чи бiльше тисячах футiв над рiвнем моря. У мене повно часу для прийняття рiшення, подумав я, поки наркотик почав свою дiю. Далi я дiяв з грандiозним апломбом. Я торкнувся води у сотнi ярдiв вiд невеличкого рибальського корабля, який щойно вийшов з Диля.

Зрозумiло, що нас пiдiбрали за лiченi хвилини. Лiтак причепили ззаду i вiдбуксирували на берег.

Моею першою думкою було: заправитися i летiти далi, незважаючи на абсурднiсть нашого становища.

Та хлопцi на березi одночасно зi спiвчуттям щиро з нас смiялися. У вечiрньому вбраннi, мокрi, о четвертiй ранку! Як у «Геддi Габлер» – «так не робиться».

Та кокаiн знову менi допомiг. Чого, в бiса, я маю зважати на чиюсь думку?

– Де можна заправитись? – спитав я у капiтана корабля.

Вiн зловiсно посмiхнувся:

– Пального тут буде недостатньо.

Я зиркнув на лiтак. Чоловiк мав рацiю.