Щоденник наркомана

Точно як шампанське, коли кинути туди невеличку грудочку цукру, воно знову береться бульбашками.

Ну добре, це був лiричний вiдступ. Але саме це i робить кокаiн. Твереза послiдовнiсть думки ламаеться. Ти рiзко перескакуеш на нову, шалену, фантастичну траекторiю з найменшого приводу. Зникае почуття мiри; i незважаючи на усi цi мiльйони миль, що ти весело пройшов, звернувши зi шляху, ти нiколи не випускаеш з очей свою кiнцеву мету.

Поки пишу цi рядки, я нi на мить не забув, що розповiдав вам iсторiю про лист i пакунок вiд Гретель.

У Парижi ми зустрiли дiвчину. Наполовину iндiанка, прекрасна мала з чортячою чарiвнiстю i цiлим мiшком найнепристойнiших iсторiй, якi ми коли-небудь чули. Вона була постiйно на кокаiнi. Дiвчина була певною мiрою неосвiчена i подавала це так: «Я у здоровезному, прекрасному саду, в руках купа пакункiв, i постiйно один з них падае на землю; коли я нахиляюся, щоб його пiдняти, обов’язково падае iнший пакунок, i весь час я поволi iду далi по саду».

Отже лист Гретель.

«Моя люба Лу, – навiть не можу описати, яка я була рада, Мiледi, вас нещодавно побачити разом з цiею чудовою людиною – вашим чоловiком.

Я зовсiм не звинувачую вас за цей поспiх з весiллям; проте, з iншого боку, i ви не повиннi звинувачувати своiх давнiх друзiв, що вони не пророки i не вмiють передбачити все наперед! Отже, я не можу бути пiд рукою з необхiдними речами. Однак я часу дарма не гаяла. Ви ж знаете, якi у мене невеликi статки, втiм, сподiваюся ви оцiните цей невеличкий подарунок, який я вам надiслала, не як подарунок заради подарунка, а як знак моеi глибокоi любовi до наймилiшоi та найчарiвнiшоi зi знайомих менi дiвчат. І, мiж нами, моя люба Лу: часом те, що всерединi, краще за те, що ззовнi. Мое шанування та найкращi побажання дорогому серу Пiтеровi i вам, хоча у цю хвилину я навiть не сподiваюся, що ви пам’ятаете про мое iснування.

Завжди щиро ваша,

    Гретель».

Лу жбурнула менi листа через стiл. З якоiсь нагоди чи зовсiм без причини, я був роздратований.

Я i чути нiчого не хотiв вiд такоi, як Гретель. Вона менi не подобалася, i я iй не довiряв.

– Якась дивна, – досить сердито сказав я.

Це не був мiй власний голос: гадаю, в моiй головi говорив якийсь прихований iнстинкт самозбереження.

Проте Лу аж сяяла з цiеi нагоди. На жаль, не можу вам передати блиску, який випромiнювало все, що вона тодi казала i робила. Їi очi свiтилися, уста щебетали, щоки палали, наче щойно розпущенi тендiтнi веснянi первоцвiти.