Щоденник наркомана

Я сам бачив, як вiн нюхав кокаiн. Ще той жук! Ставлю шилiнг. Багато знае. Це не причина йому не довiряти. Не розумiю, чому люди вiдгукуються про нього так зневажливо. Не розумiю, чому я сам про нього так думаю. Мабуть, у глибинi душi зовсiм пристойний чолов’яга. Мае своi смiшнi мухи в носi – та це не робить з людини негiдника.

Так якщо вже перейматися чиiмись смiшними мухами, то чого варта Лу! Ще спробуй знайди дивнiшу, але ж я кохаю ii.

– Дай менi ще раз нюхнути з твоеi руки.

Лу засмiялася, як передзвiн московських курантiв Великоднього ранку.

Пам’ятаете, росiйську Пасху святкують в iнший час, нiж нашу Пасху. Вони посунули ii на два тижнi вперед чи назад – нiяк не можу згадати куди саме, – якщо ви розумiете, що я маю на увазi.

Вона пiдкинула порожнiй шовковий мiшечок у повiтря i, пристрасно клацнувши, зловила його зубами, що знову мало не знесло менi дах. Я б хотiв бути пташкою, щоб цi маленькi бiлi гострi зубки вiдкусили менi голову.

Практична дiвчинка, моя ледi Пендрагон! Замiсть того щоб психувати, вона вирiзала ще один мiшечок, а коли його вiдкрила, то замiсть защебетати, як пташка, рiзко i схвильовано сказала:

– Подивись сюди, Кокi[3 - Cockie (англ.

) – Пiвник, Когутик.], це не снiг.

Мушу пояснити, що вона називае мене Кокi, натякаючи, що Пiтер – iм’я апостола, який тричi зрiкся Христа, поки ще пiвень не проспiвав.

Я вийшов з трансу. Та тупим i скляним, як менi здавалося, поглядом почав розглядати речовину. І тодi менi на допомогу прийшла стара пiдготовка.

Це був бiлий порошок, що мав властивiсть утворювати маленькi грудочки, схожий на крейду.

Я потер його мiж пальцями. Понюхав його. Це менi нiчого не сказало. Спробував на смак. Це теж нiчого не дало, мабуть, тому, що кокаiн зовсiм заанестезував нервовi закiнчення на язицi.

Утiм, дослiдження було чистою формальнiстю. Тепер я знаю, для чого це робив. То був просто чоловiчий жест. Я хотiв напустити туману перед Лу. Я хотiв вразити ii своiми знаннями людини науки; але весь цей час, без жодних пiдказок, я знав, що це було.

Вона теж знала. Що довше я був з Лу, то бiльше мене вражали масштаб i рiзноманiтнiсть ii знань.

– О, Гретель дуже мила, – защебетала вона. – Вона подумала, що ми могли вже трохи втомитися вiд «коко», який би приемний вiн не був i як би не тiшив. Тож старенька прислала нам героiну. І все ще iснують якiсь люди, котрi кажуть, що життя не варте, щоб його прожити!

– Ти колись пробувала? – спитав я i затримав вiдповiдь за допомогою поцiлунку.