Щоденник наркомана

«Кривавi iкла та кiгтi», – як казав Теннiсон. Незважаючи на це вiн знаходив час писати чудову лiтературу, а його безкомпромiсне протистояння зi свiтом не зiпсуло його стилю i мислення.

Поруч iз ним сидiв нерiшучий, добродушний, але працьовитий журналiст на iм’я Вернон Гiббз. Вiн фактично самотужки наповнював матерiалом майже цiлий тижневик – i робив це з року в рiк, iз рiзносторонньою вправнiстю майстра пера й машинальною наполегливiстю знаряддя, яке завдяки щоденнiй практицi перетворилося на досконалу легкiсть.

Хоч вiн загалом i не мав нiчого проти, якесь природне чуття пiдказувало йому, що його справжне призначення для чогось кращого. В результатi вiн систематично спивався, чим далi – тим бiльше.

У лiкарнi я дiзнався, що людське тiло на сiмдесят п’ять вiдсоткiв складаеться з води; але у цьому разi, як у старiй пiснi, виглядало, що Гiббз мав родиннi зв’язки з Макферсоном, який мав сина,

«Що дочку Ноя взяв

І зiпсував потоп,

Коли всю воду вихляв.

Вiн так би i зробив,

Я вiрю в це почасти,

Лиш аби там було

Глен Лiвету три частки».

До кафе зайшов молодикуватий старий з тендiтною фiгурою, круглим, як картопля, носом, який дещо применшував його iнакше помiтну вроду, хоча й зiпсуту роками божевiльних пристрастей. Його холоднi синi очi були хитрi й недоброзичливi. Складалося враження, що це якесь бридке створiння пiть-ми, яке прийшло з iншого свiту, щоб грабувати i нищити все навколо. Слiдом за ним шкандибав його шакал – здоровенне, надуте, огидне створiння, схоже на таргана, – у чорному, не почищеному, заплямованому й обшарпаному одязi, який до того ж на ньому не сидiв.

Його бiлизна була брудною, обличчя – розпухле i прищаве, жахлива зла мiна перекосила обслинену пащеку, вмiст якоi був схожий на цвинтар пiсля бомбардування.

Щойно вони увiйшли, кафе одразу зашипiло. Це була сумнозвiсна парочка, якщо не сказати бiльше, а ватажок був вiдомий як граф Бамбл. Здаеться, у повiтрi зависло передчуття бiди. Граф пiдiйшов до столика поруч зi мною й умисне рiзко зупинився.

Зневажлива посмiшка пробiгла його губами. Вiн показав пальцем на двох чоловiкiв.

– П’яний Бардольф i Старий Пiстоль, – сказав вiн, нервово сiпаючи носом вiд злостi.

Джек Фордхем не забарився з дотепною вiдповiддю.

– Гарно ричиш, Дупа, – вiдповiв вiн спокiйно, ще й так влучно, нiби уся сцена була вiдрепетирувана наперед.

В очах божевiльного графа з’явився небезпечний блиск. Вiн зробив крок назад i пiдняв свiй дрючок.