Щоденник наркомана

Причому единим прикрим випадком цього дня був лист вiд адвокатiв, який я знайшов у клубi пiсля перельоту з Норфолка до Барлi Грандж i поiздки автомобiлем до мiста.

Пан Волф дуже розсудливо порадив менi убезпечити частину маетку в разi мого одруження; i тут виникли якiсь дурнi затримки з пошуком довiреного розпорядника майна.

Я терпiти не можу закони. Здаеться, нiби це просто низка перешкод, старанно розроблена для того, щоб не дiяти розсудливо. Звiсно, треба мати норми i правила, як у польотах, зрештою, щоб стартувати i зупинятися.

Але iх дотримуватися – страшний клопiт.

Я подумав, що добре було б почастувати себе невеличким обiдом. Та, мабуть, я не до кiнця розумiв, що насправдi хотiв не iсти, а людського товариства. Немае нiчого такого. Кожна людина завжди самотня. Але коли ти сплутався iз цiлком порядною компанiею, то забуваеш про цей жахливий факт достатньо надовго, щоб дати своему мозку час вiдновитися вiд гострих симптомiв його хвороби – думання.

Мiй старий командир мав рацiю.

Я надто багато думаю; Шекспiр теж багато думав. Це i пiдбило його написати тi чудеснi речi про сон. Я вже й забув, якi саме; але свого часу вони мене вразили. «Цей стрiляний горобець знав, як страшно бути при свiдомостi», – сказав я собi.

Тож коли я зайшов до кафе, думаю, справжньою причиною, що привела мене сюди, було те, що я сподiвався когось знайти i виговоритися. Люди думають, що говорити – ознака мислення. Переважно це не так; та з iншого боку, це машинальнi хитрощi тiла, щоб зняти перевтому вiд мислення, подiбно до того, як вправи для м’язiв допомагають тiлу тимчасово не вiдчувати свою вагу, бiль, знесилення й усвiдомлення неминучоi загибелi.

Бачите, якi невеселi думки приходять до парубочоi голови, навiть якщо вiн – улюбленець долi. Це хвороба цивiлiзацii. Ми перебуваемо на перехiднiй стадii мiж ступором селянина й чимось iще не до кiнця розвинутим.

Я зайшов до кафе i сiв за один з мармурових столикiв. Мене вiдразу охопило радiсне хвилювання – воно сильно нагадало менi Францiю – цi днi дикоi гри зi Смертю.

Я не бачив жодноi знайомоi душi. Але принаймнi двох чоловiкiв за сусiднiм столиком я знав у лице. Усi знали цього сивого лютого вовка – чоловiк, що був просто створений для битви, з високим чолом, яке вирiзняло його з метушливого натовпу. Суперечливi елементи його натури завдали йому тяжкого удару. Його звали Джек Фордхем. У своi шiстдесят вiн усе ще був найбiльш жорстким i невблаганним з публiцистiв.