Щоденник наркомана

Щось на зразок зловiсного попередження про те, що у Всесвiтi iснуе ще хтось чи ще щось: i усвiдомлення цього лякае так само вiдверто, як усвiдомлення вiчноi жахливоi самотностi.

Я зовсiм вилетiв з часу у вiчнiсть. Я вiдчув себе у присутностi якоiсь величезноi сили, яка впливае на добро або на зло. Я почувався так, наче знову народився на свiт – не знаю, чи ви розумiете, що я маю на увазi. Інакше пояснити не можу, хоч убий.

Нiби до цiеi митi нiчого в моему життi не траплялося. Знаете цей стан, коли вiдходиш вiд ефiрного наркозу чи порцii оксиду азоту в зубного лiкаря, – ти повертаешся кудись, у знайоме тобi «кудись»; але мiсце, звiдки ти повернувся, це – «нiде», i все ж ти там побував.

Саме це зi мною i сталося.

Я прокинувся зi стану вiчностi, зi стану безконечностi, зi стану душi, який набагато живiший i свiдомiший за все, що ми знаемо, аби дiзнатися, що ця безiменна думка про «нiщо», незважаючи на те, що ти не можеш пiдiбрати iй назву, насправдi була двома величезними чорними сферами, у яких я побачив себе.

У головi промайнуло видiння якоiсь середньовiчноi iсторii про чаклуна, i я поволi-поволi став вибиратися з глибин нагору, щоб усвiдомити, що цими двома сферами були просто двое очей. І тодi менi спало на думку – щось надзвичайно абсурдне за своею природою, як безглуздий жарт, – що цi двое очей належать обличчю дiвчини.

Поверх тiла громили, що стогнав на пiдлозi мiж нами, я дивився на лице дiвчини, яку нiколи досi не бачив. І я сказав собi: «Що ж, чудово, здаеться, я знав тебе все свое життя».

І коли я сказав собi «свое життя», я анiтрохи не мав на увазi життя Пiтера Пендрагона, я навiть не мав на увазi життя, що простягаеться крiзь сторiччя, я мав на увазi iнше життя – те, iз чим сторiччя не мають нiчого спiльного.

І тодi Пiтер Пендрагон здригнувся, повнiстю прийшов до тями i подумав собi, чи не надто сильно вiн витрiщаеться на когось, хто, як пiдказуе його здоровий глузд, е досить звичайною i навiть не особливо привабливою дiвчиною.

Я вiдразу знiяковiв i поспiхом повернувся до свого столика. І тодi менi здалося, що офiцiанти вже не одну годину вмовляють графа стати на ноги.

Я автоматично посьорбував свiй напiй. А коли пiдвiв голову, дiвчини вже не було.

Я збираюся зробити досить банальне зауваження. Сподiваюся принаймнi, воно допоможе вам позбутися думки, що я якийсь ненормальний.

Насправдi кожна людина, зрештою, е ненормальною, оскiльки кожен е неповторним.