Епоха слави і надії

 – Двое синiв тут, зi мною, а дочка вчиться на другому курсi в унiверситетi у Польщi. Вона частенько дзвонить менi, нудьгуе, ну i грошей просить на якiсь речi. А я кладу iй на картку i так добре на душi стае. Просто вiд того, що я дитинi своiй зробив щось добре, чимось допомiг. Я уявляю, як вона там якiсь хусточки собi купить, пiцу замовить з друзями, iй на все вистачить.

І менi прямо тепло. А ще, знаете, ось коли я дружину вiдвожу на манiкюр, завжди сам розплачуюся. І так приемно! Вона ж потiм цей манiкюр менi ще два тижнi показуватиме i посмiхатиметься.

І менi так приемно вiд цього, ви собi не уявляете. Я ж для сiм'i щось добре зробив!

Нiколас вiдклав телефон убiк, вирiшив, що на повiдомлення, що входять, можна вiдповiсти i потiм, i почав прислухатися до розповiдi таксиста.

– А ось ще, знаете, так мало щасливих людей на вулицях! Я дивлюся на пiшоходiв i практично не бачу усмiшливих. Всi такi тьмянi i смиканi. Ви, взагалi-то, перша, хто посмiхнувся менi за останнi пару днiв, – на цих словах водiй i сам розплився в посмiшцi.

 – Зустрiв нещодавно знайомих, у них двое дiтей вчаться в першому i другому класi. І вони скаржилися, як дорого дитину в школу зiбрати, "а приладдя купити, а пiдручники, а форму, а курси"… Хвилин п'ятнадцять тiльки про це i говорили, i лиця на них не було. А я запропонував рiшення.

Знаете яке? Сказав iм йти в найближчий дiтбудинок i здати туди своiх дiтей, раз вони для них такий тягар. І не буде тодi жодних проблем нi з школою, нi з формою, нi з пiдручниками.

Вони у вiдповiдь: "не, ну як це, так не можна, ми ж iх любимо, це ж нашi дiти". Ну ось вашi дiти – одже будьте вдячнi за те, що Бог послав вам iх здорових i гарних. Багато людей можуть лише мрiяти про це i готовi вiддати всi грошi свiту за таку можливiсть, а у вас цей дар вже е. Подарунок долi. Любiть iх i робiть для них усе. І робiть так, щоб вони про це "все" навiть не дiзналися. Не любите – вiддайте до дiтбудинку. Чого скаржитися?

– Так, ви правi, – кивнула Ганна.

– Настiльки щасливi люди, а зовсiм не помiчають свого щастя. І в бiльшостi так, правда? Ось якби люди вмiли…

Чоловiк занурився у мiркування про те, що треба ловити момент i цiнувати маленькi радощi. А Нiколасу в свою чергу його недавнi вчинки перестали здаватися такими вже дивними. Вiн просто зрозумiв, що ця людина вiдрiзняеться. Вiн нi пiдприемець, нi iнвестор, нi полiтик. Вiн не входить в "ТОП 100", як бiльшiсть знайомих Нiколаса.